Творчість Віктора Петрова (Домонтовича)

Літературознавець, етнограф, фольклорист, мовознавець, філософ, історик, археолог і водночас — оригінальний прозаїк. Все це належить до характеристик людини виняткових здібностей і талантів — В. Петрова, яскравої, інтелектуальної постаті в українському науковому й літературному світі.

В. Петров як літературознавець досліджував творчість П. Куліша, Т. Шевченка, Лесі Українки, О. Олеся та інших письменників. Головним об'єктом Петрова-археолога й історика була проблема етногенезу народів, що втілилась у капітальних монографіях «Скіфи: мова і етнос» (1968) та «Етногенез слов'ян. Джерела, етапи розвитку і проблематика» (1972).

Народився В. Петров (псевдонім В. Домонтович) 10 жовтня 1894 р. у Дніпропетровську в родині православного священика. 1913 р. закінчив Холмську чоловічу гімназію, 1918 p. — Київський університет. 1927 р. закінчує аспірантуру в ІНО і захищає наукову роботу «Теорія культурництва в Кулішевому листуванні в 1856—1857 pp.». Він був серед перших науковців новонародженої Української Академії наук. З 1919 по 1941 роки працює в різних наукових установах.

У 20-ті роки В. Петров заявляє про себе в літературознавстві, досліджуючи творчість Г. Сковороди, М. Костомарова, М. Гоголя, Віктора Гюго. Але особлива увага віддана Пантелеймону Кулішу. За період 1925—1932 pp. вчений присвятив П. Кулішеві вісімнадцять наукових розвідок.

З початком війни В. Петров евакуювався з Академією наук до Уфи, де працював ученим секретарем Інституту суспільних наук. В автобіографії 1956 р. зазначає, що під час війни «перебував у партизанському загоні». Насправді, у лютому 1942 р. він з'являється в окупованому Харкові, де активно включається в тогочасне культурне життя, створює й редагує журнал «Український засів». Відступаючи з німецькими військами, у 1943 р. очолює кафедру етнографії Українського наукового інституту у Львові, потім — співробітник Українського наукового інституту в Берліні.

У повоєнний час В. Петров живе в різних містах Баварії. Він був одним з ініціаторів створення, а потім — членом правління письменницької організації МУР (Мистецький український рух), що існувала в 1945—1949 pp. До багатьох періодичних видань української еміграції в Німеччині долучився В. Петров як редактор чи автор. Водночас — він професор Богословсько-педагогічної Академії УАПЦ і продекан філософського факультету УВУ в Мюнхені. Про його розвідницьку місію, на жаль, сьогодні відомо небагато. Але знана річ, що в літературних колах еміграції він не викликав політичної підозри і, як писав 1951 р. Юрій Шевельов, «був однією з найбільших, якщо не найбільшою інтелектуальною постаттю серед еміграції, один із дуже небагатьох, хто міг сказати своє слово в розвитку світової думки».

18 квітня 1949 р. В. Петров загадково зникає з Мюнхена і через рік з'являється у Москві, в Інституті археології. Тільки 1956 р. перебирається до Києва, повертається до Інституту археології АН УРСР — завідує архівом. 1965 року згадують про його заслуги як розвідника й нагороджують орденом Великої Вітчизняної війни 1-го ступеня... У 60-ті, після мовчанки 50-х років, починає інтенсивно друкуватись, але тільки наукові праці — з археології, мовознавства, етногенезу народів. Петров-письменник, Петров як Домонтович перестав існувати ще 18 квітня 1949 р. ...

1968 р. 74-річний вчений захищає дисертацію на здобуття вченого ступеня кандидата філологічних наук. Науковці, які складали тоді Вчену раду, розуміли, що перед ними — нетитулований академік. І одностайно присудили пошукувачеві ступінь доктора філологічних наук. Через рік, у червні 1969 p., В. Петров помер.

Контури власного літературного шляху вчений скупо окреслює 1944 р. в автобіографічному листі до В. Міяковського. В радянський час цікавився зборами «музагетівців», потім — дискусіями в Асписі, у голодні 1922—1923 роки разом з М. Зеровим після О. Бургардта викладав в Баришівській школі під Києвом; товаришував з «неокласиками», найбільше з М. Рильським.

Дебют В. Петрова-прозаїка припадає на 1928 p.: виходять у світ «Рух» (1929—1930) повісті «Дівчина з ведмедиком», «Аліна й Костомаров» та «Романи Куліша» у харківському видавництві. У журналі «Життя й революція» 1934 р. було вміщено кілька розділів повісті «Напередодні (Гракх Бабеф)». На кожну із опублікованих повістей з'явилися критичні нарікання з метою розвінчання «реакційності, дрібно-буржуазності, ворожого нам ідеалізму та психологізму». Більше на сторінках радянських видань В. Петров-Домонтович як прозаїк не друкувався.

Проте В. Петров мав змогу творити й друкуватися в роки війни та еміграції: чимало оповідань, новел, нарисів розкидані в українській періодиці 40-х років. Дещо залишилось поза публікацією. Зібрав усі художні твори В. Петрова і підготував до друку Юрій Шевельов. У 1988—1989 pp. тритомне зібрання творів опубліковане в Нью-Йорку в серії «Бібліотека Прологу і Сучасності».

З погляду жанрового поділу у прозі В. Петрова визначаються дві групи: романізовані історико-біографічні твори та психологічна проза чи просто белетристика. Письменник не випадково у романізованих біографіях звертається до минулого століття, а саме до тогочасного символу національного відродження — Кирило-Мефодіївського товариства: його привабила споріднена тональність XIX і XX ст. через властиві їм ідеї українства. Спочатку це зацікавлення реалізується в літературознавчих розвідках, потім продовжується в повісті-біографії. Можна сказати, що там, де закінчився нарис «Пантелеймон Куліш у 50-ті роки», там почались «Романи Куліша».

Використовуючи як сюжет відому історію кохання Миколи Костомарова, опираючись, часом дослівно, на спогади Аліни Костомарової, В. Петров розповідає зворушливу, хоч і драматичну, але до певної міри традиційно-банальну історію кохання — щасливий кінець після довгої розлуки. Якщо «Аліна й Костомаров» — це майстерно переказані, трансформовані спогади, то повість-есе «Романи Куліша» — вільне авторське коментування листів героїв. П. Куліш у В. Петрова постає як герой чотирьох романів протягом шести років — з Лесею Милорадовичівною, Марком Вовчком, Параскою Глібовою, Ганною Рентель. Кожна із цих пригод — тонко характеризована автором за допомогою епістолярного цитування, коротких пояснень і влучних визначень. Одночасно автор виконує дві протилежні дії, висвітлюючи свого героя, — засуджує і виправдовує. Саме цей оригінальний прийом створює постійне психонапруження в такому, здавалось би, «несюжетному» творі.

Паралельно до історичних біографій Віктор Петров скеровує увагу на психологічну прозу. Його згадувана дебютна повість «Дівчина з ведмедиком» попри всі недоліки не мала ознак початківства. Прозаїк обирає модну на той час тему — це один із варіантів пошуку емансипованого щастя, і наповнює нею незвичайний сюжет: взаємини вихователя і юної вихованки.

У повістях автор якнайменше прагнув розв'язати актуальні проблеми соціндустрії. Виразно відчутне його прагнення до проникнення у психологію і «графікування» людських почуттів у переломні моменти історії — в час духовної чи політичної кризи суспільства. Це чітко проглядається і в наступному творі — «Доктор Серафікус» (1947).

В загальній ілюзії самодостатності живе Василь Хрисанфович Комаха, вчений-ерудит, самотній дивак. Він сторониться людей, тікає у самоту, до фортепіано. Вві сні йому привиділось, що хотів би мати дитину, «не турбуючи у тій справі жінку». Бо жінок всіляко уникав, за що дістав прізвисько Серафікус. Підкорений правилами середовища і власним прагненням до обмежень, герой поступово стає серафічним в цілому. Домонтович постійно тримає його в межах як зовнішньої, так і внутрішньої дисгармонії для доказовості конфлікту людини природної і людини історичної. Отже, це вічний конфлікт біологічного й розумового, який зумовлює дуалізм існування двох паралельних джерел сутності світу — духовного й матеріального.

Остання, підсумкова повість В. Петрова-Домонтовича «Без грунту» вперше була надрукована в харківському «Українському засіві» на рубежі 1942—1943 pp., окремою книжкою вийшла 1948 р. в Регенсбурзі (Німеччина). Песимістичну назву В. Домонтович аргументує, означивши в повісті триєдиність тотального безгрунтя — національного, суспільного, духовного. У центрі твору — Варязька церква над Дніпром, довкола неї — фабула про загрозу знищення і боротьбу за врятування церкви. Використовуючи алегорію, автор ілюструє регресивний хід історії в «одній, окремо взятій» державі і побудову «царства свободи» з «гекатомбами жертв» — ще один вид безгрунтя, яке невідворотно насувалося на суспільство. (Про тотальне знищення української інтелігенції він написав у 40-ві роки публіцистичне дослідження «Українські культурні діячі Української РСР 1920—1940».)

Повість «Без грунту» — кульмінація В. Петрова-прозаїка. В ній найяскравіше викристалізувались риси його письма: діалектично-синтезуюча манера викладу, оригінальний, майстерно сконструйований механізм повіствування. Якщо додати до цього композиційну єдність, характери з чітко окресленим зовнішнім і внутрішнім малюнком, вправну мову, то можна без перебільшення говорити про один із кращих творів української прози першої половини XX ст.

Майже вся «мала» проза В. Домонтовича написана в 40-ві роки. Оповідання з давньої і нової історії України, романізовані біографії, філософські новели, короткі анекдоти, сюжетні шкіци — всього близько 30 творів.

Диптих «Болотяна Лукроза» засвідчує блискуче опанований ним мемуарний жанр. Університет, Баришівка, Київ різних років, роздуми про літературу й особливо зворушливі сторінки про Миколу Зерова — неповторний колорит спогадів.

Як В. Домонтович ніколи не вдавався до пояснень своїх творів, так В. Петров ніколи не мав бажання пояснити себе. Його незалежність від часу, обставин, оточення живилась синтезом взаємопогоджених філософії життя і філософії творчості. Сповідувані ним гуманістичні ідеї втілювалися в оригінальну тематику й огорталися незвичайними сюжетними конструкціями, а присутність автора у творі позначалася блискучим стилем і афористичною думкою. В. Петров-Домонтович, безперечно, — «пан форми», майстер інтелектуального письма.