Творчість Євгена Плужника

«Неголосного» за життя, приреченого сталінщиною на посмертне забуття, не відомого широкій публіці і в наступні часи, Є. Плужника сьогодні визнано одним із найвизначніших українських поетів XX ст.

Його життя було недовге й не багате на зовнішні події. Народився Є. Плужник 26 грудня 1898 р. в степовій слободі Кантемирівці (тепер смт Воронезької області), вчився у кількох гімназіях — в Богучарі, Ростові, Боброві. 1918 р. разом з родиною переїхав на Полтавщину. Під час громадянської війни вчителював у селах неподалік Миргорода.

З 1921 р. Є. Плужник — у Києві. Стає студентом ветеринарно-зоотехнічного інституту, який невдовзі кидає, щоб вступити до Київського музично-драматичного інституту ім. М. Лисенка. Зрештою, залишає й цей інститут, — щоб знайти своє покликання в поезії. Перші його українські вірші (були й російські — ще з гімназійних часів) опубліковані 1923 р. в київському журналі «Глобус» під псевдонімом Кантемирянин.

«Фатумом» майже всіх молодих членів родини Плужників був туберкульоз. У Євгена хвороба рано перейшла в третю стадію, і це наклало відбиток на весь спосіб його фізичного існування: обмежені можливості життєвої активності, щорічні лікувальні поїздки у Крим чи на Кавказ, тривалі періоди загострень і «госпітального лежання»...

1926 р. вийшла перша книжка його віршів «Дні», на яку гаряче відгукнувся в журналі «Життя й революція» М. Рильський. Поет стає членом письменницького об'єднання «Ланка», де зустрічає друзів та однодумців, — Г. Косинку, В. Підмогильного, Б. Антоненка-Давидовича, Д. Фальківського та ін.

Через рік виходить друга — і остання прижиттєва — його поетична книжка «Рання осінь», прихильно розглянута в пресі Ю. Меженком, іншими критиками й піддана вульгарному «розносові» молодняківським критиком А. Клоччею. Атмосфера в країні ставала дедалі більш несприятливою і для Є. Плужника, і для «ланківців», і для всіх чесних, талановитих літераторів. Саме тому його третя книжка віршів «Рівновага», остаточно впорядкована ще автором, побачила світ лише в 1966 р. у складі «Вибраних поезій» Є. Плужника.

Але поет активно працював далі. Видав свій єдиний роман «Недуга», опублікував дві п'єси і готував для театру третю, писав сценарії для кіностудії; перекладав твори М. Гоголя, Л. Толстого, А. Чехова. Історики літератури високо цінують таке унікальне видання, як тритомна «Антологія української поезії», укладена В. Атаманюком, Є. Плужником і Ф. Якубовським.

Усього десять років тривала літературна діяльність цього талановитого письменника. Разом з багатьма своїми друзями й колегами по перу він потрапив під жорна сталінських репресій, що означали планомірне знищення української інтелігенції. Заарештований у грудні 1934 p., він був засуджений до розстрілу, заміненого десятьма роками ув'язнення. 2 лютого 1936 р. Є. Плужник, важко хворіючи, помер від сухот у тюремній лікарні на Соловках.

Його лірика вирізняється навіть на тлі найдобірніших зразків української поезії 20—30-х років. Отже, це лірика напруженої, схвильованої, але підкреслено «антисентиментальної» й «антипатетичної» образної думки, лірика гранично стислого, психологічно насиченого висловлювання, що вкладається здебільшого в кілька (2, 3, рідко — 4, 5) канонічних строф.

В українську поезію середини 20-х років Є. Плужник увійшов передусім як співець того сповненого трагічних звучань гуманізму, який проповіді класової ненависті й братовбивчої безжальності протиставляв ідею абсолютної цінності людського життя, несхитний протест проти жорстокості й безглуздого розливу людської крові. (У критиці такий гуманізм безпідставно був означений як «абстрактний», хоч здебільшого стояв на сторожі невід'ємних прав саме конкретної людини.) Рядки із «Скорбної матері» П. Тичини, взяті епіграфом до збірки — «Як страшно! Людське серце до краю обідніло», — достатньо точно характеризують трагічне сприймання поетом подій громадянської війни, яким присвячено більшу частину віршів книжки «Дні». Чітко одгранені, закуті майже в зовсім мініатюрні об'єми, Плужникові поезії являють собою гранично конденсовані ліричні драми, де майже в кожному сюжеті — безвинна смерть, холодно-байдуже вбивство, трагедія злочинно обірваного життя, нерозквітлої молодості, епізод з нелюдського світу, в якому загибель людини, «притуленої до стінки», стала звичним, майже побутовим явищем. Хто в нього гине, виступає жертвою? Гинуть якраз прості, добрі люди з того народу, іменем якого клялися передовсім більшовики. З незвичайною силою сказано про це в коротенькому вірші:

Притулив до стінки людину,
Витяг нагана...
Придивляйсь, дітлоха, з-за тину, —
Гра бездоганна!
Потім їли яєшню з салом,
До синців тисли Мотрі груди...
О, минуле! Твоїм васалам
І в майбутньому тісно буде!

З віршами Є. Плужника, сповненими непозбутнього болю над жертвами революції та громадянської війни, в українську поезію ввійшов той необхідний для осягнення вищої істини голос «загальнолюдської» гуманності, милосердя, який доти дозволив собі лише П. Тичина в «Скорбній матері» та на сторінках збірки «Замість сонетів і октав», — і обидва поети в цьому були не лише суголосні, а й сумірні один з одним!

Своєрідність світоглядної позиції автора «Днів» полягала у тому, що в його поезії поєднались дві протилежні й конфліктуючі між собою настроєності: трагічно-болісне переживання втрат учорашнього та суперечностей сьогоднішнього дня — і пристрасна, хочеться сказати, компенсуюче-рятівна віра в справедливе й людяне майбутнє: «Я знаю: перекують на рала мечі. І буде родюча земля — не ця... І буде так: пшеницями зійде кров, і пізнають, яка на смак любов. Вірю» («Я знаю»).

Ідейно-емоційна напруга між двома полюсами — дійсність і мрія, невеселе сучасне й жадане майбутнє — у Є. Плужника така велика, що в деяких його віршах ніби поставлені на діалектичний двобій початок і кінець, вихідна і завершальна «теза» твору. Щоправда, його скепсис гостро мислячого інтелектуала часом буває не меншим, ніж його мрійництво, і тоді він просто відгороджується від набридлої «високої словесності»: «Ах, про майбутнє все я переслухав, а про минуле все перечитав» («Читаю Сінклера й ходжу на біржу праці»).

«Галілей» — поема (що разом із «Каневом» увійшла до «Днів») про драматичні суперечності пореволюційної дійсності й борню сумніву та надій, що роздирає серце поета-гуманіста. Гуманіста тієї великої, класичної школи, який не вірить, що «сотворить добро недобрий». Соціальні симпатії і антипатії Є. Плужника виявлені тут дуже виразно: будуть вигнані геть «похмурі» — гнобителі, володарі, егоїсти; будуть увінчані славою герої, «хто, вірні меті, йшли безупинно до неї»; помилувані, але не виправдані, обивателі, які «не відали, що творили»; і нарешті, передбачається справедливий присуд таким, як ліричний герой поеми («не герої, не жертви... ми так собі»...): не виправдуючи, мабуть, їхню надмірну «тихенькість» і «маленькість», їм все ж з глибоким співчуттям скажуть — відпочиньте. «Нині відпускаєши рабів твоїх, часе! Бо ми бачили муку твою — і вірили в радість!» («Галілей»).

На відміну од поеми «Галілей» з її строфами і строфоїдами, що мало не вибухають від внутрішньої вібрації, «Канів» закутий у панцир строгої й вигадливої, спеціально винайденої автором строфіки: зобов'язував сам тон розмови, а крім того, — поет звертався до різних формальних напрямів.

«Канів» — поема медитативна і філософська, і розмова іде в ній на теми магістральні, вирішальні для нації в нові історичні часи: село і місто, їхнє сучасне, минуле й майбутнє. В суперечках між «селюками» та «урбаністами», які вже тоді велися в українській радянській літературі, Є. Плужник посідав цілком певну і, безумовно, розважливу позицію: «Бо виріс я на межах двох світів — півмерлих сіл і міста молодого, і не зречусь ні там, ні тут нічого...» («Канів»). Він не писатиме «рядків наївних тихої еклоги», але й не тішитиме душу «в полоні цегли, диму і дротів» — «чужий, чужий я цим новим богам, з своїм селянським розминувшись богом!» («Канів»).

А «надтемою» поеми є тема України, її історичного поступу. Причому поет попереджає, що вирішальними у цьому поступі будуть загальнолюдські цінності: розум, знання, творчість, «велика єдність праці і культури» та ще — на кожну душу населення — принаймні крапелька пам'яті й любові до того «порогу батьківської хати», від якого «і досі серця не віддер» сам поет Є. Плужник...

Поезія збірок «Рання осінь» (1927) та «Рівновага» (1933) — лірична, а точніше, — переважно інтимно-особистісна, глибоко психологічна за характером. Є. Плужник — великий майстер передавати особливості різних станів душі в усій моментальній характерності їхнього виникнення, емоційного тонусу і психологічного «жесту». Йдеться про добірні поетичні плоди узагальненої психологічної рефлексії: сповідь, інтроспекція, «заглядання в себе», завжди освітлені в нього ніби сторонньою, непохитною в правдивості думкою. «Я натомився вічно знати в собі самому — двійника... Душе! Обридлива яка ти! І непримирлива яка!» («Я натомився вічно знати»), — писав поет, маючи на увазі саме цю свою рису.

Лірика Є. Плужника майже в усьому внутрішньо конфліктна, в ній відбивається поривна, тверда в незримих глибинах і разом з тим мінлива в перебіжних настроях натура поета.

У віршах, створених після книжки «Дні», він відходить од пафосу трагічного оптимізму. У «Ранній осені» він потісняється мотивами примирення з «осіннім» спокоєм, або навіть жаданням його: «Дивлюсь на все спокійними очима, давно спокійним бути я хотів...», «Все більше спогадів і менше сподівань», бо «ближчає та грань, що жде за нею прикінцевий спокій...», «Вчись у природи творчого спокою...» та ін. І стилістично вірші «Ранньої осені» орієнтовані більше на «неокласичну» (М. Рильський передусім) холоднувату вивіреність слова, метру, інтонації, ритміки, — автор, здається, відчув нервово-емоційну перенасиченість своєї попередньої поезії. Цікаво, що в метриці тієї ж «Ранньої осені» рішуче переважає п'ятистопний ямб 39 віршів із 49) — улюблений в українській і російській поезії розмір для медитації і розповіді.

Але годі шукати спокою в поезії Є. Плужника, і вся справа в тому, що великий дух життя, діяння, поривання, як казали давні романтики, «Ins Blau», безнастанно змагається в ній з духом накликуваного спокою, примирення і безнадії. Конфліктність і антиномічність поетичного мислення Є. Плужника такі, що завершальна думка бурхливо спростовує думку першопокладену. Як ось у цьому «смиренному» вірші, де автор заповідає для себе тихе життя в маленькому містечку:

Знаю, як мало людині треба.
Спогадів трохи, тютюн, кімната...
Інколи краєчок неба...
...Симфонія Дев'ята...

Щось подібне спостерігається і в роздумах (таких же, як і всі інші, — лаконічних, «раптових», уривчастих) на теми поезії, віршування, книжності загалом, — їх чимало в двох останніх його збірках. Людина широких знань, невситимий читач, він водночас зболено іронізує над книжною, «цитатною» мудрістю («Ах мудрість цитатна — мудрість гірка! Вона не горами двига!» — «Минають дні...»), в формі гострого парадоксу підтверджує давню істину про самосильну, трудову, сказати б, основу пізнання світу: «Мудрості не вивчитись чужої, — треба помилятися самим». Є в нього й кілька таких поезій, де наче розверзається прірва розпуки і відчаю — він і тут нічого не приховує: «Гряди ж! Рази! Я ниць тебе стрічаю. Ти переміг! Ти подолав, одчаю!» («Знесилений, німий, бездушний майже»; див. також вірші «Дві паралелі, два меридіани...», «Що не збулось...»). Є. Плужник знав, що таке грізні вісники долі.

Подибуємо в його поезії мотиви іншого, відмінного звучання, — хай не голосне, але кришталево-чисте й світле вітання життю. Це переважно пейзажні малюнки й спричинені ними імпресії («Ніч... а човен — як срібний птах...», «Блакитний безум...», «Ах, флейти голос над рікою...») або ж вірші про жінку — предмет не тільки чуттєвої залюбленості, а й незмінного духовного схиляння поета («Річний пісок слідок ноги твоєї...», «Вона зійшла до моря...» та ін.). Віршів такого змісту хай і не густо, але все ж більше, ніж будь-де, саме в «Рівновазі», яка стала творчим зенітом Є. Плужника — ліричного поета. У морських пейзажних шкіцах, якими вона відкривається, — цих найкоштовніших перлинах української поетичної мариністики, — радісна насолода красою навколишнього світу, вслухання, як «світотвору тиша вигрімля», ніби переважають «тютчевський» острах перед тим же нічним небом чи перед хаосом розвированих морських глибин.

У «Рівновазі» поет відкрив для себе новий і, слід гадати, дуже перспективний жанрово-тематичний напрям. Йдеться про цикл віршів, які можна було б назвати своєрідними філософськими баладами; героями в них виступають відомі в історії особистості або ж літературні персонажі. (Як у «Гофмановій ночі» М. Бажана чи вірші «Ходить Фауст...» П. Тичини, тільки у Є. Плужника, справді, «баладніше».)

У його поезії був такий сильний внутрішній жар і така гострота смислових контроверз, що він легко обходився «звичайним», позбавленим прикрашального орнаменту словником і невеликою кількістю тропів — переважно тих, що також не претендують на особливу «поетичність». Вирішував передусім внутрішній емоційний тонус та ще крайня напруга думки, яка рухалась ніби окремими поштовхами — з глибокими «прогалинами» на місці опущених логічних ланок: «Дуже просто. Гостренька куля заступила йому далечінь. — Серце днями собі намуляв, — Спочинь!» («Мабуть, дуже йому боліло»). Або: «Тільки ґудзик пришити новий, — та і мрій собі серед буднів... Ви! Майбутні!» («Розминувся зі мною сон»). Фігурі еліпсиса належить першорядна, виняткова роль в поетичному (точніше, смисловому) синтаксисі Є. Плужника, і це, звичайно, теж працює на лаконізм його віршованої мови.

Поетична думка Є. Плужника не лише містка й багатопланова, вона здебільшого й гостро діалектична. Антиномічність і оксюморонність, гра антитез і контрастів проникають у найглибші шари його образного мислення, — варто лише придивитись до незчисленних поєднань-зіставлень таких реалій і понять, як світле майбутнє — і «кулі та нужа», краса і сила — і «невелика дірка між ребер», «обрії безмірні» — і «тишина моїх маленьких рим», пізній сум — і «радість передчасна» тощо. І вже справжнім володарем він був у царстві афористичних парадоксів та напівпарадоксів: «Я мов радий — крізь квітень запізнілий побачити дочасний листопад»; «Як у друзів не заробиш згадки — може, не забудуть вороги»; «Може й твоя з тих багатющих душ, що вміють всесвіт слухати з кімнати» та ін.

Найстисліший підсумок своєї поетичної творчості зробив сам поет у довірливому зверненні до читача на останній сторінці «Рівноваги». «Суворому судові» сучасників він протиставляє зважену оцінку «нащадків безсторонніх»: «Їм промовлятиме моя спокійна щирість». Істинно плужниківські слова.

Є. Плужник працював і в інших літературних жанрах — прозі та драматургії. Він залишив свій слід навіть у галузі лексикографії, уклавши разом з В. Підмогильним словник «Фразеологія ділової мови», культуртрегерське значення якого для масової (тут — ділової, державної, громадської чи виробничої) мовної практики й сьогодні важко переоцінити.

Перший і єдиний прозовий твір поета — роман «Недуга» — з'явився друком 1928 р. Присвячено його було досить поширеній на той час темі — коханню робітника-комуніста до жінки із «класово-чужого табору». Критика зустріла роман стримано.

Значно органічнішою для Є. Плужника виявилась праця в драматургічних жанрах. Протягом 1929 р. журнал «Життя й революція» опублікував дві його п'єси — «Професор Сухораб» та «У дворі на передмісті». Кілька років тривала робота над віршованою трагікомедією «Змова в Києві» (інші варіанти назви — «Інженери», «Брати», «Шкідники»). Доля її була сумна, як і доля автора: тепло зустрінута в літературних і театральних колах, узята до постановки в «Березолі» Л. Курбасом, вона не була ні поставлена, ні надрукована (опублікував Л. Череватенко тільки 1989 р. в журналі «Дніпро»).

У п'єсах Є. Плужника діє переважно сучасна йому інтелігенція, її ідейно-психологічні типажі, порушуються гострі соціальні й національні проблеми, приховані за лаштунками демонстративно показного тодішнього «канону». Скажімо, внутрішньо «Професор Сухораб» — п'єса глибоко «єретична» — іншої він і не міг написати, розробляючи тему міщанства й духовної покривленості сучасника. Був він і справжнім артистом у володінні різноманітним інструментарієм рідної мови.

М. Бажан у мотто до книги «Вибраних поезій» Є. Плужника 1966 p. відніс її до найдорожчих цінностей української літератури, повернутих народові.