Творчість Валер’яна Поліщука

В. Поліщук — ще один яскравий представник українського поетичного авангарду 20-х років. Народився він у с. Більче Дубенського повіту на Волині (тепер — Рівненська область) 1 жовтня 1897 р. Після закінчення Мирогощанської двокласної школи навчався в міському училищі, згодом — у Катеринославській гімназії. 1917 р. вступив до Петербурзького інституту цивільних інженерів, наступного літа перевівся до Кам'янець-Подільського університету.

Автор понад сорока книг, він розпочинав свій творчий шлях з переспівів лірики О. Олеся, С. Надсона та інших поетів, проте період поетичного учнівства проминув досить швидко. Сприятливим був його приїзд до тогочасного Києва, де нуртували молоді творчі сили, знайомство з П. Тичиною, що відбулося 25 червня 1918 р. у редакції газети «Нова Рада», і тісне тимчасове зближення з поетом, а тоді й М. Хвильовим (з яким В. Поліщук опублікував спільну збірку «2», 1922 p.).

Ранній В. Поліщук проголошував «неореалізм пролетарського змісту, що виростав з революційного романтизму» і мало чим відрізнявся од гасел «пролетарського імпресіонізму» І. Кулика та інших численних модних «пролетарських» «ізмів», наполегливо шукав синтезу «здорових зерен усіх течій», зокрема «психологічного імпресіонізму та футуризму», намагався згуртувати на цьому грунті провідних українських письменників. Таку надію він покладав на альманах «Гроно» (1920), де проголошувалася спроба «бодай хоч наблизитися до того істинного шляху» в мистецтві, який би відповідав духовній структурі «нашої доби великих соціальних зрушень».

Інтерес до «динамізму», ще не пов'язаного з конструктивізмом, з'являється в молодого поета 1921 p., тоді ж в альманасі «Вир революції» опубліковано його статтю «Динамізм у сучасній українській поезії».

Поворот до конструктивізму накреслився у В. Поліщука в середині 20-х pp. При цьому його естетична концепція в порівнянні з поглядами конструктивістів у Росії (Літературний центр конструктивістів) чи Німеччині (література «нової діловитості») виглядала менш раціоналістичною. Автомобілі, літаки, електрифікація, кінематограф тощо — все це викликало щире захоплення, однак сприймалося поза етичним критерієм — лише як ілюзорне благо, як запорука прискореного прогресу. Такий абсолютизований «технофільський» пафос був притаманний багатьом представникам «лівих» течій:

... Аероплан.
Він он до хмарок цитронових
Притискується лобом та підводить грудь,
Туди, де сонячна жага палає
І де вітри спочити не дають.

Доробок В. Поліщука поповнювався зразками поетичного сцієнтизму (триптих «Металеві віхи», «Радіо», «Медуза актинія», поеми «Асканія Нова», «Органи філармонії» тощо), де предметом художнього осмислення були не тільки технічні пристрої, а і явища природи та людської культури.

Прагнучи піднести рідне поетичне слово до рівня запитів сучасності, В. Поліщук особливі надії покладав на верлібр як, на його думку, єдину віршовану систему, здатну передати стрімку ритміку нової доби. Віршовані верлібри і склали основу першої збірки В. Поліщука «Сонячна міць» (1920), з якою він по-справжньому увійшов в українську літературу. Вони засвідчили відповідність цієї форми його поетичній натурі, підвладній розбурханим стихіям асоціацій, невпинній зливі образів. Імпульсивний темперамент В. Поліщука, всупереч деклараціям «динамічного конструктивізму», поцяткованим гаслами утилітаризму та беземоційності, доцільності та прозаїзації поетичного мовлення, виходив за межі суто авангардистських настанов. Про це свідчать передовсім його пейзажні замальовки, написані як полемічний «прийом», спрямований проти позицій, «волошкових», тобто традиційних поетів, творчість яких він вважав анахронічною в добу індустріалізації. Любов до світу, його барв і згуків («Літом», «Асонанс»), захоплення його невичерпним розмаїттям і таємничістю («На мавський Великдень») дістають своєрідне стильове вираження. О. Білецький, рецензуючи збірку «Радіо в житах» (1923), найдовершенішими вважав поетичні пейзажі («Цвіркуни», «Лан», «Хуга»), які «по своїй музичності й глибокому чуттю, можливо, не уступлять» П. Тичині.

Мистецька позиція В. Поліщука досить неоднозначна, хоч і відчутно перейнята авангардистською войовничістю: «... приємно руйнувати якість норми, що закосніли, що в'яжуть волю людини, приємно звільняти суспільство од забобонів як життєвих, так і літературних». У дусі естетики «лівих» В. Поліщук закликав «одгетькувати якомога рішучіш «селосовані» (О. Вишня) традиції дотеперішньої української культури». Відомі його нетолерантні випади проти П. Тичини, що викликали гостру реакцію М. Хвильового (памфлет «Ахтанабіль сучасності...»), котрий застерігав полеміста від необдуманих і зухвалих критичних випадів. І при цьому, хоч як парадоксально, поет був по-своєму пов'язаний з народно-пісенною традицією і йому були близькими, за визнанням критиків, традиції Шевченка і Франка. Йдеться передовсім про такі його твори, як «Франко у труні», «Сковорода» та ін.

Суперечливе ставлення В. Поліщука до художньої спадщини, до творчості сучасників — типове для авангардистів. Вони, одержимі й непримиренні, виростали з класики і навіть у своєму запальному її запереченні залежали від неї. Та й не вона власне дратувала їх, а каламутні хвилі епігонства та провінційщини, що заливали простори української лірики 20-х років, і їм вони силкувалися протиставити нові, так їм здавалося, нікому ще не знані форми.

Складну еволюцію пережив В. Поліщук від вторинних учнівських переспівів до «динамічного конструктивізму» з малочисельними прихильниками (О. Левада, Л. Чернов-Малошийченко, Р. Троянкер, В. Ярина та ін.), названими «авангардівцями» (од видання «Авангард», 1928—1929), які протистояли футуристам, тим наполегливіше, що належали з ними до одного ідейно-естетичного напряму. У 30-ті роки В. Поліщук критично ставився до своїх попередніх авангардистських захоплень, називав їх «романтичними».

Наприкінці 1934 р. поет був заарештований, засланий на Соловки, де загинув у 1937 р.