Творчість Максима Рильського

Близько шістдесяти років тривала діяльність М. Рильського в українській поезії, в якій він посів, за значенням свого художнього внеску, одне з перших місць після І. Франка і Лесі Українки. Колосальною за обсягом була його праця на терені художнього перекладу, головним чином поетичного. Як учений і критик він багато зробив для осмислення історії літератури та її сучасного досвіду; перу поета належать також праці з фольклористики, мистецтвознавства, мовознавства (лексикографія та стилістика української мови), теорії перекладу. Визнання наукових та літературних досягнень поета відбилось в обранні його академіком АН УРСР (1943) та АН СРСР (1958).

Він був головою правління Спілки письменників України, обирався депутатом парламенту, очолював Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР.

Поет народився 19 березня 1895 р. в сім'ї українського культурного діяча, економіста й етнографа Т. Рильського. Батько походив із заможного польського (насправді полонізованого) поміщицького роду, який мав у своїх витоках українську шляхетську родину (один із пращурів Т. Рильського був київським міським писарем за часів Б. Хмельницького). Людина гуманних, народолюбних переконань, український інтелігент з кола М. Лисенка, М. Старицького, О. Русова та інших діячів Київської Громади 60—70-х років користувався щирою пошаною своїх сучасників: І. Франка, М. Коцюбинського та ін. Духовна атмосфера в родині батьків, в середовищі його друзів (гімназистом юний Максим жив у Лисенка, потім у Русова) справила глибокий вплив на світоглядне формування майбутнього поета.

Його дитячі роки минули в с. Романівка (на Житомирщині) — в дружбі з селянськими дітьми і палкому, як він сам писав, замилуванні в природі. У Києві вчився (з третього класу) в приватній гімназії педагога В. П. Науменка, здобувши там глибоку гуманітарну освіту. Писати почав рано — перший його вірш був опублікований уже 1907 p., а через три роки побачила світ дебютна збірка «На білих островах» (1910).

З 1915 p. M. Рильський — студент Київського університету, медичного факультету, через два роки продовжить навчання на історико-філологічному, але революція, громадянська війна змусили його перервати освіту і переїхати на село, де він вчителюватиме у початковій школі; поет пробув в с. Вчорайшому, потім у рідній Романівці аж до осені 1923 р. Правда, і в Києві, вже набувши голосне літературне ім'я, він ще років шість викладатиме мову й літературу в середній школі та на одному з робітфаків. У літературних колах М. Рильський належав до групи «неокласиків».

Напружена літературна праця М. Рильського тривала й в наступні роки, хоча політичний клімат тоталітарної держави обмежував творчу свободу й багато в чому деформував тематику та ідейний світ його поезії. У роки Великої Вітчизняної війни його поезія почала відроджуватися, зазвучала по-новому, справді натхненною мовою («Слово про рідну матір» і багато ін.). У повоєнні десятиліття в житті поета були трагічні часи. Безжально несправедлива критика, відкрите політичне гоніння. Але були й роки високого творчого піднесення, які сам поет назвав добою свого «третього цвітіння» — на жаль, останнього, передзимного...

Творче відродження поета припадає на пам'ятну «відлигу» в житті суспільства, що почалася в середині 50-х років. Поетичні збірки цього останнього періоду в житті М. Рильського — «Троянди й виноград» (1957), «Далекі небосхили» (1959), «Голосіївська осінь» (1959), «В затінку жайворонка» (1961) та ін. — гідно вивершують його творчу біографію, наче синтезуючи в собі кращі здобутки попередніх етапів.

Це поезія, яка чутливо відгукнулась на нові явища суспільної самосвідомості (хоча, як це є в справжньому мистецтві, не тільки «відгукнулась», а в чомусь і випереджала їх духовно). Ідеї гуманізації, «олюднення», душевного «відігрівання» людини й суспільства після доби репресій, повернення почуття людяності, краси, добра — ці провідні мотиви разом із довірливими освідченнями самого автора, з його нелегко набутими філософським досвідом і «пам'яттю серця» створюють чисту, живлющу й надзвичайно гуманну духовну атмосферу «завершальних» книг М. Рильського.

Активність духовного життя М. Рильського проявляється і в його роздумах, часто полемічних, на культурно-мистецькі теми. Він відстоює мистецтво від замахів новочасних нігілістів та технократів (адже «буть додатком до мотора для людини мало, далебі!» — «Діалог, навіяний дискусією про мистецтво»); пише глибокі за задумом сонети про Сікстинську Мадонну та Афродіту Мілоську, ніби завершуючи ними давню «неокласику» поета сьогоднішньою «класикою», заснованою на органічному поєднанні традицій і сучасності. Прихильник мудрої простоти й органічного саморозвитку художньої ідеї в поезії, поет висловив свої погляди на «секрети» творчості у вірші «Поетичне мистецтво», що сприймається як його естетичний заповіт. Заповітом нащадкам став вірш «Рідна мова», виголошений на IV з'їзді письменників України (1959).

Варто також наголосити, що художня система поета, за всієї єдності її загальних стильових принципів, демонструє неабияку різноманітність манер і стилістичних розгалужень. М. Рильський — поет миттєвого спалаху, стисло висловленої ліричної імпресії (переважно у ранній період творчості); поет медитативний, сказати б, сонетний; майстер побутово-конкретного описового малюнка чи й цілої картини, часто освітленої щирою усмішкою.

М. Рильський — один із найвидатніших в українській та світовій літературах майстрів художнього перекладу. Бібліографія його перекладацьких праць величезна: тут всі роди літератури — поезія, драматургія, проза. Але найбільша увага, звичайно, віддавалася поезії з переважно трьох літератур: російської, польської і французької, які він досконало знав і любив.

Помер М. Т. Рильський після тяжкої хвороби 24 липня 1964 р.

Різноманітність і багатство творчої спадщини майстра — взагалі незвичайні. Вже після смерті М. Рильського було видано книжку його ранньої новелістики «Бабине літо» (К., 1967) — новели, оповідання, етюди 1911—1913 та початку 20-х років, написані в елегійній «бунінсько-чеховській», а почасти й казково-алегоричній манері.

Вагому спадщину залишив М. Рильський в галузі літературно-художньої критики, літературознавства та фольклористики. В кінці 80-х років завершено найповніше 20-томне наукове видання його творів.

Поетичну лірику з її різноманітними жанрами й формами можна вважати головною цариною творчого самовияву М. Рильського, можливо, найбільш органічною для його мистецької індивідуальності. Правда, доробок поета містить і чимало артистично виконаних поем, але і в них домінуюча роль належить саме ліричному, розмовно-сповідальному елементу, що обумовлює і певну своєрідність їхніх композиційних форм.

Перша збірка юного поета «На білих островах» (1910) була книжкою початківця, який, однак, уже вправно володів і віршем, і словом. Легко виявити тут наслідування громадянських мотивів народницької поезії, сповнені щирого неспокою роздуми про власне майбутнє, яке автору уявлялося драматичною дорогою ідеалу («Шлях»). Але було тут і чимало нафантазованого, підліткового мінору («Годі! Скінчилася пісня моя...»), всіляко педальованої меланхолії, аж до уявленого переселення поетової істоти на «білі острови» — високі хмари, що пливуть над грішною землею.

Наступна збірка поета «Під осінніми зорями» (1918) за основними мотивами й колізіями легко суголосна іншим його творам, — опублікованим майже одночасно поемам «Царівна», «На узліссі», драматичному малюнку «Бенкет», — і разом з ними становить ліричну сповідь молодої душі. Сформульованого «неокласицизму» тут ще не помітно, але є впевнена орієнтація на інтимно-довірливий, рвучкий і разом з тим «прозорий» психологічний ліризм.

У другій книжці лірики М. Рильський виступає вже сформованим поетом, майстром дещо імпресіоністичного й водночас лаконічно-мальовничого вірша з трепетним психологічним підтекстом. Для тогочасної української поезії це було свіже й цікаве слово. У «Під осінніми зорями» було багато тонко оркестрованих в емоційному розумінні віршів, які стали шедеврами української пейзажної і психологічної (точніше було б сказати — пейзажно-психологічної) лірики. Серед них — такі зразки, як «На білу гречку впали роси...», «Весною ми їздили в поле...», «Молюсь і вірю...», «Мені снилось...», «Зелені тіні...», «Вже червоніють помідори...» та ін.

А разом з тим — скільки неспокою, скрух і тривог («О моя тривого невгасима!..») в поетичному світі молодого М. Рильського! Раз у раз тут звучать мотиви гіркого невдоволення поета самим собою, болісного пошуку цінностей та ідеалів, моральної мотороші перед спокусами декадентського «Содому» (цикл «Беатріче і гетера»), усвідомлення відсутності ширших життєвих зв'язків, — усього, що досить типове для молодих інтелігентних «блукальців» у кризові історичні періоди: «Хіба я не крапля мала, що світ необмежний одбила, — лиш грунту свого не знайшла, лиш крила родимі згубила!» («Плюскочуться білі качки...»). І як філософська реакція на все це, як спроби рятівного виходу з душевних смут — поривання до цілющої об'єктивності природи («Люби природу не як символ...»), до світового універсуму, що так переконливо нагадує про марноту самотності («Згадай, безумче! Світ не тільки ти...»).

Той же неспокій і напруга духовних пошуків переймають тогочасні поеми М. Рильського — щиро сповідальну, романтично-тужливу «Царівну»; класичними октавами писану ідилію «На узліссі», що розповідає про одне з «проміжних» моральних вирішень поета, оглавлене епіграфом із Вольтера — «Треба плекати наш сад»; гостропроблемний «Бенкет» — із явно критичним щодо «чистого мистецтва» розв'язанням питання про місце поета в часи повстань і громадянських змагань.

Наступний період у творчості М. Рильського, що охоплює кінець 10-х і всі 20-ті роки, за усталеною історико-літературною традицією можна назвати «неокласичним». До основних рис цієї школи в українській поезії звичайно відносять орієнтацію на вивірені віками духовні цінності, відданість традиціям (а значною мірою і формі) світової класики — від античності до XIX — початку XX ст., визначальну роль морально-психологічної та історико-культурної проблематики, стримане, а то й негативне ставлення до вимоги політичної заангажованості мистецтва.

Поезії, що ввійшли до збірки «Синя далечінь» (1922), створювалися переважно в роки соціальних, воєнних хуртовин, смертельних загроз і нестатків (згодом поет оповість про них в алегоричному вірші «Буря»). Отож певного стійкого настрою в ліричній мозаїці книжки, зрозуміло, немає — навпаки, її характеризує суперечливість, боріння світлих і темних барв. Так чи інакше, а в «Синій далечіні» знаходимо цілий разок просто-таки античних за світовідчуттям віршів на теми радості й повноти буття, вирваних в неласкавої дійсності («Грім одгримів...», «Нашу шлюбну постелю...», «Несіть богам дари...», «На вулицях вода синіє...», «Я знов на драбинчастім возі...»). Але є тут і другий емоційний полюс, де знаходять вияв (хай притамований словесно) тривожні настрої, викликані великим історичним поворотом («Ми одпливали в каламутну даль... Ми одпливали. Скільки нас було...»), почуття самотності й моральної розгубленості («Поете! Живемо в пустині серед каміння та людей...», «П. Савченкові»), тужливі передчуття («Як тепла свічка, вечір догора... Так мало жить до ночі нам... так мало», «І знов дорога й бризки з-під коліс...»).

Культура, мистецтво, краса, мрія, наснаженість поетичної уяви — чи не найголовніші цінності в світоглядному кредо молодого М. Рильського! («Ніцше», «Гейне», «Шекспір», «Бодлер»). Навряд чи треба заперечувати присмак самоцінного естетизму, присутній у наскрізній темі тогочасного світопочуття поета — темі «синьої далечіні», яскраво декларованій в однойменному диптиху, що відкриває книжку. Але ще важливіше бачити, що цей «естетизм» включає високі етичні критерії, згідно з якими служіння Музі є для поета не менш як душевним подвижництвом і навіть більше — актом морального самоочищення від «гріхів» щоденних («Прийшла, прийшла-таки, нарешті!»).

З'ява поетичних збірок 1925—1929 pp. — «Крізь бурю й сніг» (1925), «Тринадцята весна» (1926), «Де сходяться дороги» (1929), «Гомін і відгомін» (1929) — знаменувала своєрідне «акме», вищий ступінь розквіту духовних і творчих сил М. Рильського в умовах дореволюційної дійсності.

Народжене в цей час почуття єдності з народом («Неси в щільник свій мозок, кров і плоть, таких, як ти, кипучі міліони...»); ідеї спадкоємності культури як неодмінної умови суспільного прогресу; пафос праці «з людьми і для людей» (ще не зовсім обтяженої соціальними викривленнями пізнішого часу) — такі, можна сказати, філософські «кити», на яких тримається тепер художній світ поета. Це помітно, зокрема, в провідних мотивах його тогочасних поем, а також близьких до них ліро-епічних циклів («Вікна говорять», «Ганнуся» та ін.).

У поемі «Чумаки», датованій 1923 p., роком відчутного духовного злету поета, пристрасна полеміка про культурну спадщину та її місце в новому світі спрямована на захист приниженої, зневаженої людської особистості від «залізобетонних» концепцій ультралівого більшовицького радикалізму.

Характерними не для одного з тогочасних поетів мотивами «прощання з минулим» починається поема «Крізь бурю й сніг», герой якої через біль і сумніви, через драматичні контрасти пореволюційної дійсності приходить до усвідомлення того, що хоч би як там було, а все ж «сіяє в віщому тумані симфонія мускулатур» і що в полях «ростуть жита і юний вітер ходить». М. Рильський сподівався на творчі сили й можливості нового ладу, — а хіба не вірили в те ж саме П. Тичина, Г. Косинка, А. Головко, М. Куліш, Ю. Яновський, інші їхні сучасники?

Прикметною рисою лірики М. Рильського є прагнення до гармонії — між особистістю і її навколишнім світом, чуттями й розумом, людиною й природою. (Класицизм як художня школа тому й виявився таким близьким поетові, що естетично він заснований на цьому прагненні.) І справді, поет естетично найбільш чутливий до моментів особливої ясності, повноти, людяної «оптимальності» і власного, внутрішнього і зовнішнього, навколишнього життя, — хоч, разом з тим, аж ніяк не схильний замовчувати дисонанси реальної дійсності, зокрема й власні душевні негаразди («Умерли всі — а за одним найтяжче...», «Ти зацілована, запльована...», «Як тінь, як пес, холодна самота...», «Принц Данський» та ін.).

Світ ліричної поезії М. Рильського замкнений у строгі лінії, у ньому панують здебільшого дзвінкі й насичені кольори (зорові враження тут рішуче переважають); «Червонобоким яблуком округлим скотився день, доспілий і тяжкий, і ніч повільним помахом руки широкі тіні чорним пише вуглем» («Людськість»). На фоні природи, пейзажу відбувається більшість медитацій та сердечних переживань автора, зміни пір року тут виступають неабиякими подіями, і поет володіє майстерністю передати «обличчя» й «психологію» кожної з них. Тут і сповнена передчуттів і надій весна («Гнуться клени ніжними колінами, чорну хмару сріблять голуби... Ще от день — і все ми, все покинемо для блакитнокрилої плавби» — «Ластівки літають, бо літається...»); і розквітле, пишне літо («Як соковито й повно гуде і стелеться понад землею ясного полудня віолончель!» — «Опівдні»); й дорідна осінь із її «прозорістю думок» і неповторними земляними запахами («Запахла осінь в'ялим тютюном, та яблуками, та тонким туманом...» — «Запахла осінь...»).

Цікавими й своєрідними рисами позначена просторово-часова організація «неокласичної» лірики поета (в наступні періоди тут відбудеться певна еволюція). Дух класицистичної всезагальності часто обумовлює в його поетиці певні «розширення» зображуваного простору, продовження його в далеку перспективу, а отже, й піднесення від «емпірії» (теж смаковито вималюваної) до чогось місткішого й значущого.

Час у цій ліриці так само «поширений» або, за Д. Лихачовим, емансипований від побутової конкретності. Дія навіть таких, багатих на рясні деталі, віршів, як «Опівдні», «Людськість», «Осінній холодок над спраглою землею...», «Запахла осінь...», відбувається на тлі якщо не вічності, то, принаймні, якоїсь великої «всезагальної» епохи — без подальших її уточнень («Філософ», «Поет», «Музика», «Труд», «Відпочинок»). Ця розширеність часу й простору в ліриці поета надає їй прикмет високої, одухотвореної узагальненості, оповиває слово і образ ореолом особливої поетичної повноти і значущості.

«Поезія трудів і днів» — так можна назвати його лірику 20-х років — включає чимало натхненних медитацій і осяянь, присвячених філософським роздумам над діалектикою змінного і незмінного, «години» і «негоди», одиничного й загального в природі й людському житті («Студений вітер б'є в холодні вікна...», «Година й негода»); дорогій для М. Рильського темі творчості і праці («Опівдні», «Труди і дні»); радощам і драмам кохання («Осінь ходить, яблука золотить...», «Ластівки літають...», «Поцілунок»); осмисленню «вічних питань» краси, мистецтва, поезії («У пущі, де лише стежки звірині...», «Скільки літ не пройде...», «Я натомився од екзотики...», «Адоніс і Афродіта»). І просто — перлової, переливної лірики, спонтанних, завжди надзвичайно принадних у М. Рильського виплесків різнотонних настроїв («Я молодий і чистий...», «Осінній холодок над спраглою землею...», «По теплому дощі...», «Не надивився, ні!..», «Волохатий, фіолетовий...», «Всім пахощам Аравії не змити...» та ін.). За всіх відмінностей в емоційних барвах і пульсації думки та серця перед нами — поезія ясних, можливо, не позбавлених лагідної просвітительської утопічності, але від того не менше щирих, сподівань на щастя («узавтра буде сонце!») — щастя особистості й народу.

За два десятиліття поезія М. Рильського пройшла не дуже помітну зовні, але все ж істотну стильову еволюцію. Зникають певні впливи символізму, імпресіоністичної «нервової» моментальності в фіксації вражень і переживань, що були відчутні на етапі «осінніх зір». Загалом посилюються класицистична ясність (за М. Зеровим — кларизм), предметність, конкретність образу, точність і розміреність композиційного ладу (правда, в ліриці, але ніяк не в поемах), стрункість і прозорість синтаксису, орієнтація на точні й вивірені строфічні форми. Але, звичайно, поезія М. Рильського в чистому розумінні не є поезією «новітнього класицизму». З повним правом тут можна говорити про цікавий індивідуальний синтез кількох тенденцій, що репрезентують великі стильові школи світової поезії, а саме: класицизму, романтизму й реалізму.

Творчість М. Рильського у 30-ті роки позначена суперечностями, характерними й для багатьох інших талановитих письменників. У часи «сталінських п'ятирічок», скоряючись вимогам офіційної критики (а також прямому грубому державному тискові, одним із виявів якого був шестимісячний арешт поета органами ДПУ в 1931 p.), M. Рильський надає першорядного значення «громадським», соціально-політичним мотивам своєї творчості, але саме в них здебільшого й виявляються неорганічність, вимушеність, а нерідко й «самонав'язаність» внутрішньої позиції. З особливою наочністю це продемонструвала «перебудовна» книга «Знак терезів» (1932), яку відкривала відома «Декларація обов'язків поета і громадянина» з її напівзмушеним, але й напівщирим зобов'язанням перед самим собою: «Мусиш ти знати, з ким виступаєш у лаві, мусиш віддати їм образи й тони яскраві». Притиск автора на слові «мусиш» тут не випадковий — як поет політичний і громадянський він у ці роки (а почасти й пізніше) не стільки творив, скільки служив, звично змушуючи себе писати різні оди, величання й заклики на теми, продиктовані офіційною політикою та ідеологією. Отже, опускався до того «одержавленого» ремісництва, яке прикро знижувало творчий авторитет поета, хоча багатьом було зрозуміло, що таким чином він мусив «заробляти» собі право на поезію справжнього творчого самовияву. Був М. Рильський і автором «Пісні про Сталіна» («Із-за гір та з-за високих»...), що співалася передусім завдяки вдалій, з національно-фольклорним забарвленням, музиці Л. Ревуцького.

Помітно звузивши сферу своєї поетичної духовності — з її тематичного поля випало майже все інтимно-особистісне, переважно в його непростих, драматичних аспектах — М. Рильський, тим часом зумів визначити в 30-х роках як основну тему своєї поезії — тему патріотизму. Закоханий у рідну землю, її історію й людей, щирий друг інших народів, тут він мав що сказати («Труди і дні», «Народам світу»).

Але справжньою творчою відрадою тоді для М. Рильського була лірика звичайного, щоденного життя, в простих, знайомих явищах якого перед оком митця раптом розкривався глибоко людяний, естетично значущий зміст. Тяжіння поета до такої «демократичної» конкретики помітно посилювалось — чи не через своєрідну самокомпенсацію — поряд із зростанням кількості писаних ним декларативних політичних відгуків.

Такого щиро довірливого М. Рильського бачимо в кращих ліричних партіях «Октав» («Що ж, признаюсь: люблю я здавна Київ...») і у вірші «На березі» (збірка «Київ», 1935). З часом подібні сюжетні новели й нариси, переважно з близьким до алегоричності другим планом, стануть продуктивним жанровим різновидом у поезії М. Рильського (вірші «Видіння», «Голосіївський ліс», «Мости», «Вуж» та ін.).

Своє право на поезію звичайних, не обов'язково «соціальних», шматочків життя, як і особистих, інтимних переживань, поет на повний голос заявив і художньо ствердив збіркою «Збір винограду» 1940 р. Нас і нині чарує «розкіш» мальовничих і визивних за темою «Рибальських сонетів», принадних у своїй безпосередності віршованих щоденникових нотаток (цикл «Море і солов'ї»), інтимної лірики циклу «Весняна книжка» та ін. А завершувалась книжка одним із архітворів любовної лірики поета — віршем «Лист до загубленої адресатки».

«Лірик — він спить і марить про велике епічне полотно»!, — писав наприкінці 20-х років критик М. Доленго й наче вгадував: саме в цей час поет починав працю над своїм найбільшим епічним полотном — поемою «Марина» (1938). Це була поема про жіночу долю, долю жінки-кріпачки, яка могла бути сучасницею Шевченка і прототипом якоїсь із його героїнь (епіграфом до свого твору поет взяв рядки з однойменної поеми класика). Шевченковим болем, Шевченковим етичним ідеалом осяяний жіночий образ поеми — дівчини з убитою, а згодом — з обманутою любов'ю, страдниці й месниці. Та водночас «Марина» — це справді епічний твір, із сторінок якого чути подих тяжкої і героїчної історії народу, перед нами — багатофігурна сюжетна композиція, в якій один проти одного встають два світи — панський і кріпацький. У зображенні жорстокого й розпусного панства, яке на Правобережжі було здебільшого польським за національністю, поет наче дописував і довершував гострі соціальні присуди, які висловлював на адресу цього класу, рвучи з ним, його батько, Т. Рильський (журнал «Основа», 1861, листопад — грудень). І можна зрозуміти, чому авторові стала в особливій пригоді художня школа А. Міцкевича (щойно перед цим М. Рильський закінчив переклад «Пана Тадеуша») — школа «густого», щедро деталізованого поетичного живописання з помірними дозами іронії й сарказму, а інколи — й із пронизливими ліричними партіями та фольклорними ремінісценціями. Так у художньому світі поеми вільно й доцільно поєднались шевченківське і міцкевичівське начала.

Роки Великої Вітчизняної війни стали часом духовного злету для поета. Послабшав тиранічний гніт тоталітарних ідеологічних канонів, внутрішньо вільнішою стала творча думка. Написані в той час політичні вірші залишаться взірцем високої громадянської гідності українського поетичного слова в критичну добу історії.

Тяжка боротьба з фашистськими загарбниками розбудила й піднесла в суспільстві національну самосвідомість, яка так жорстоко викорінювалась. Тепер навіть Сталін заговорив про «знамено великих предків», — але виключно російських. М. Рильський одним із перших у тогочасній українській літературі відчув потребу національного самоутвердження — гордого й величного, всупереч усім загрозам часу, — і створив «Слово про рідну матір», вперше проголошене по радіо 26 листопада 1941 р. Це була новітня ода, в якій стверджувалась ідея безсмертя народу, нездоланності його духу:

Хто золоту порве струну,
Коли у гуслях — дух Боянів,
Хто димний запах полину
Роздавить мороком туманів,
Хто чорну витеше труну
На красний Київ наш і Канів?

Краса пейзажів рідної землі, героїка національної історії, волелюбність народу, овіяні пошаною багатьох поколінь імена творців його культури, — для цього М. Рильський знайшов слова виняткової поетичної ніжності й місткості: кожне випромінює цілі пучки дорогих українській людині асоціацій.