Творчість Богдана Рубчака

Це потім з'являться сам по собі прекрасний «Соняшник» І. Драча, сто складених в Україні поезій М. Вінграновського і «Молитва» Д. Павличка, не призначена для чужих вуст. Але першими марність соціальних позовів і зводин літератури з суспільною дійсністю усвідомили митці вільного світу, які впритул мали змогу спостерігати його байдужо-іронічний примруг — що йому до наших лементацій і скарг? Але що і ми як народ без нього — всепланетного, розмаїтого, сильного? В цьому конечному діалозі єдиним аргументом могла бути тільки краса — безумовна естетична вартість, краса неповторна, народжувана з глибин національного духу. Звідси, думається, загальна орієнтація поетики Б. Рубчака, що зближує модернову поезію 20—40-х років В. Свідзинського, Б.-І. Антонича, П. Тичини, Є. Плужника із сучасним поетичним модерном в особі І. Римарука, В. Герасим'юка, І. Малковича, О. Лишеги та інших представників нової генерації.

«Тіло піску м'якогрудої жертви шукає, що дощ в зіницях несе, що має зелені руки», «округлі спогади висять на галузках тиші, дозріваючи, як сливи», «цей день такий осінній, немов триденна сльота. Немов забуті листи. Немов мати солдата», — образна тканина Рубчака витворюється з психологічно достеменних сполучень суто естетичних вражень.

Так, можна почути тут відгомін європейського імажинізму, але, сказати б, екзистентно конвертованого, переведеного з палітри в буття. Тепер це — в арсеналі поетичного мистецтва, але в 1956-му, коли з'явилася перша книжка Б. Рубчака «Камінний сад», така художня самодостатність, із погляду суспільного майже безужиткова, була принциповим кроком у розвиткові мистецтва як мистецтва.

У своєму розумінні творчості Б. Рубчак пішов далі дуалістичної формули «красивого й корисного» М. Рильського, взагалі відкидаючи користь як таку, визнаючи «корисним» не поживне, а красиве, корисним на ту журну міру, на яку прагматичний світ взагалі годен гуманістично скористатися з краси. Ця відтінена іронією жура (усвідомлена ідеалістичність позиції) розлита в усій поезії Б. Рубчака, органічно єднаючи її з життям — від протилежного, від ясного бачення їхньої інакшості. Скажімо, як у вірші «Поетові»:

Сьогодні
я поклав на долоню листок
і подумав про тебе, Богдане-Ігоре Антонину:
не було б затісно в листку,
хрущем
було б не страшно.

Відчуженість од рідного світу й неможливість цілковитого прийняття іншого, роздвоєність між мовно-культурними стихіями України й Америки, між різним простором і часом з усіма їхніми реаліями — все це відбилося в пливкій, неопредмеченій, майже позбавленій земної конкретики стилістиці Б. Рубчака. Вона вся статична, зіткана з умовностей значень і форм, переносності понять, абстрагованості символів та емоційних обертонів. «Трудно висіти вічно, як міст, між двома далекими берегами», — сказано ним іще 1956 р.

Дивно інше: як за такої неконкретності письма, віддаленості слова від його земного предмету Б. Рубчакові вдалося не бути порожнистим, загальниковим (не кажемо вже про прірву ностальгічної монотонності — то справа етики й екстраверсійності характеру)? Певно, найперше важить те, що предметом відображення в поезії Б. Рубчака є духовні стани, епізоди внутрішнього життя, які й не мають предметних відповідників і найточніше уречевлюються в плетиві алюзій і відлітних рефлексій. Пливкий предмет оживає в пливкій стилістиці.

Від початку лірика Б. Рубчака мала, безумовно, новаторський характер, що виразилося й у заміні великої («епохальної») проблематики естетичними студіями малих речей та непомітних світові явищ (т. зв. мінімалізм), у вільних віршових формах як альтернативи канону. Та від книжки до книжки («Промениста зрада», I960; «Дівчині без країни», 1963; «Особиста Кліо», 1967; «Марену топити», 1980) його лірика випрозорюється й дисциплінується. Образна зіркість і тонка рефлексійність дедалі більше виявляються не в миттєвому екзистентному зрізі, а в площині вічної проблематики й класичних тем. Фауст, Іліада, «Слово о полку Ігоревім», духовні світи Мікеланджело, Святого Августина, Моцарта, стародавні епоси, одкровення богів і титанів, феноменологія культури стають тим простором, в який вростає поетична думка Б. Рубчака й де вона знаходить собі надійне опертя навіть тоді, коли він пише наскрізь земні, пристрасні «пісні для Мар'яни» — чудову, трепетну інтимну лірику («Ескізи», «Драматургія» та ін.). Себто рух поетичної свідомості Б. Рубчака в напрямі до класичної традиції навзагал не викликає сумніву.

Два чинники видаються тут найважливішими. По-перше, кожна модерна поетика з бігом часу переходить у класичну якість і так чи так пов'язується з живою у свідомості людства культурною дійсністю. Друге — це феномен творчості й краси, в яких реалізується сумління, вселюдський культурний материк, який кожен побільшує своїм скарбом, вибраним із національного грунту, — ось той берег, який свідомо обрали собі й на якому лишилися назавжди вільними українські неокласики. Ось той третій берег, на якому знайшов собі щасливий притулок Б. Рубчак. Так, він поза простором і часом — цих «перекупних умовностей». Він безумовний, як краса, що твориться не навіщось, а просто так, з Божої ласки. У вірші «Моцарт» про це найкраще сказав сам поет:

То не пташині непритомні трелі
і не кларнет лісів чи бур сурма, —
то музики душа собі сама
проводить кришталеві паралелі.