Творчість Уласа Самчука

Багаторівневим і художньо неординарним дослідженням практично однієї теми — випробуванням на живучість та міцність в соціально-політичних струсах XX віку ідеї української державності — Улас Самчук завдячує славою одного з найвизначніших прозаїків, хто творив у вигнанні. Спершу добровільному, коли недавній учень приватної гімназії у Крем'янці (нині — Тернопільська обл.) дезертирував з польського війська до Німеччини (1927), а опісля — вимушеному вигнанні, з невеличкою (1941—1944) перервою на час війни, що зродила надію на крах комуністичного режиму й здобуття Україною права на політичне самоврядування. І тим, і тим сподіванням здійснитися не судилося; приїзд на батьківщину (1941) хіба що освіжив і поповнив знання рідної землі, її уперше оглянутих обширів та реальної — і не завше сподівано високої — готовності населяючого її люду до протистояння ленінсько-сталінській облуді, нещадне розвінчання якої письменник теж відносив до найголовніших своїх обов'язків.

Народився Улас Олексійович Самчук 20 лютого 1905 р. в с. Дермань теперішньої Рівненської області у порівняно заможній хліборобській родині, щоденний побут і специфічно «земна» духовність якої була в умовах зросійщеної царатом Волині чи не єдиним «підручником» з етнопсихології та буттєвої філософії рідного народу. Згодом, уже в умовах еміграції, Самчук певний час (1929—1931) навчається у Бреславському університеті та в Українському вільному університеті у Празі.

Перші літературні спроби припадають на гімназійні часи, невдовзі після яких у варшавському часописі «Наша бесіда» було опубліковано оповідання «На старих стежках» (1926); з цього часу прізвище письменника доволі часто з'являється на сторінках «Літературно-наукового вісника» (Львів), журналів «Самостійна думка» (Чернівці), «Розбудова нації» (Берлін).

Проте не ці, підкреслено модерні і формою, і змістом, оповідки з міського еміграційного життя стали візиткою дарованого Самчуку природою художньо-психологічного хисту. По-справжньому розкуто і повносило він дався взнаки в повісті «Марія» (1933) — про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду, серед тьми-тьмущої гріхів якого був і чи не найбільший — Голодомор. Підпадає під мертвотний його прес на сімдесятому році життя і Марія, що, зрештою, з огляду на чималий її вік, не виглядало б трагедією такого могутнього штибу, якби читач з кожною сторінкою твору усе чіткіш не усвідомлював, що у цій старій жінці уособлена сама Україна. Несхитна у моральних своїх навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом.

На захист викорінюваного на отчій землі господаря стає Улас Самчук і в повісті «Кулак» (1932), завершення якої збіглося з початком роботи над найвідомішим твором письменника — трилогією «Волинь».

«...Я ставив і зараз ставлю, — писав трохи згодом Самчук, — собі досить, як на письменника, виразне завдання: хочу бути літописцем українського простору в добі, яку сам бачу, чую, переживаю». Чи не найповніше конкретизує це завдання саме «Волинь» — розлоге епічне полотно, що унаочнює шлях сільського хлопченяти, а потім юнака Володьки Довбенка крізь війни, революції до максимально можливого себе самого — свідомого не лише спадково народних своїх рис та чеснот, а й місця цих чеснот в ідейних вируваннях сучасності. Україна, якою та постає із сторінок «Волині», безперечно ж, не нагадує приналежні різним державам клапті етносу, який, за твердим переконанням Самчука, уже побачив себе у дзеркалах різноспрямованого (імперіалізм—комунізм) прогресу і рано чи пізно, але почне — зобов'язаний почати! — пошук порятунку власним, так би мовити, духовним ресурсам. Рівнозначним остаточній смерті був би для нього впокорений послух порядкові, котрий робить розбій соціальною нормою, як то бачимо в епізоді, де заблукалий чужинець забирає у селянина найцінніше — його коня:

«— Дєд! Давай лошадь! Выпрягай, раз-два.

Матвій зупиняється. Випростався. Глянув. Володько ще тримає в руках чепіги. Большевик обриває посторонки, рве лошицю, скидає з неї шлею.

— Стій! — крикнув Матвій. — Ти куди? Твоє? — Большевик висмикнув з кобури нагана. — А вот!.. Не хочешь в лоб?

Очі його, мов шротини.

— Падайді только, кулацкая морда! Его тебе нє старий режім...».

Без останньої фрази грабіжника епізод мало чим відрізнявся б від здавна усталених стосунків вандала і його жертви, однак тепер, у XX віці, вандалізм одержує ідейне виправдання, яким усе ставиться з ніг на голову: людська праця, до неї спонуки, право на її результат. Так утверджувався світоустрій, де хліборобська душа не одержує умов для повноцінного самовияву і де слово «хазяїн» є лише синонімом або владно сполітизованої, або напханої грішми сили. Утім, зміст трилогії цим далеко не вичерпується, про що, зокрема, свідчать назви окремих її частин: «Куди тече та річка» (1928—1933), «Війна і революція» (1929—1938), «Батько і син» (1935—1937), кожну з яких можна вважати своєрідною сходинкою до остаточної і художньо доказової переконаності автора в спромозі українського селянина закласти своєю працею і духом фундамент рідної держави.

У 1936 р. Самчук завершує роман «Гори говорять», що був присвячений боротьбі закарпатських українців за незалежність, а в 1941 р. він разом з групою культурників (Олена та Михайло Теліги, Олег Ольжич, Іван Рогач, Олег Штуль) вирушає із Львова на Схід, аби почати конкретну роботу по здійсненню планів щодо української автономії. Користуючись посадою редактора офіційної газети «Волинь», що виходила в Рівному, він багато їздить, уперше відвідує Київ, Полтавщину, цілеспрямовано готуючись до написання давно задуманого трикнижжя «Ост», про першу частину якого «Морозів хутір» у щоденникових записах автора мовиться: «Про революцію... Про родину Морозів, їх, над Дніпром, хутір. До України з півночі зближаються большевики, їх тут не хочуть, їх бояться, але нема сили їх зупинити. Україна до цього не готова... Моїм завданням — шукати в цьому глузд. І причину. Чому? Для кого? Пощо?». Три книги відповідей на це («Морозів хутір», 1948; «Темнота», 1957; «Втеча від себе», 1953—1982) вмістили картини кількадесятилітніх поневірянь Івана Мороза з родиною, яку мучила не ностальгія за рідною землею, а горе цієї землі, поглиблене розоренням батьківського гнізда, арештами, тюрмами, котрі з колишнього свідомого монархіста, що не мислив себе поза вірнопідданством Росії, зробили патріота щонаймодернішого інтелектуально-духовного гарту.

Та це звершиться згодом. А поки що він повертається у 1943 р. до Львова, а в 1944 р. знову опиняється в Німеччині, де одразу ж включається в роботу, присвячену згуртуванню письменницьких сил, яким належало творити на еміграції «велику літературу». Саме так називалася і доповідь Уласа Самчука на відкритті першого з'їзду МУРу, головою правління якого він був обраний 22 грудня 1945 р. З того часу і до виїзду за океан Самчук поєднує організаційні клопоти з творчими: працює над романом про визвольну боротьбу у Закарпатті «Сонце з заходу», книжкою публіцистики «Невільники фрази», п'єсою «Шумлять жорна». На час перебування у таборах для переміщених осіб припадає і вихід друком повісті «Юність Василя Шеремети» (1946).

Після переїзду до Торонто (1948) більша частина творчих зусиль Самчука припадає на написання спогадів: «На білому коні» (1955), «Чого не гоїть огонь» (1959), «На коні вороному» (1975), «Плянета Ді-Пі» (1979). У 1980 р. вийшов останній з розпочатих і вивершених за океаном романів Самчука «Слідами піонерів», присвячений життю заокеанської української еміграції. А увінчує доробок Самчука (і трилогію «Ост») роман «Втеча від себе» (1982), у якому Іван Мороз знаходить другу, канадську свою домівку. Для самого письменника вона стала і місцем його поховання.