Творчість Володимира Свідзинського

В. Свідзинський і за життя не посідав у пересічному читацькому уявленні про поезію того місця, на яке здобувся. Хоча окремі поцінувачі швидко зауважили його, але для літературної свідомості він лишався осторонь творчого виру, на периферії, затінений більшими постатями, затлумлений гучнішими голосами. Так власне і було. Лише в двадцять сім років надрукував першого вірша (в «Українській хаті»), а перша його збірка — «Ліричні поезії» (1922) — вийшла у світ, коли авторові було вже тридцять сім. На жаль, у книгосховищах України її на сьогодні не знайдено.

Тому складати уявлення про збірку доводиться переважно із свідчень тогочасної преси, роблячи відповідні поправки на час. Збірку помітили, зокрема, І. Дніпровський та В. Поліщук. Перший відзначив у ній камерність, суто інтимну поезію та переробки народних пісень (може, це була своєрідна вказівка на фольклорні джерела поетики В. Свідзинського) і висловив невдоволення щодо відірваності автора-«мрійника» від громадського життя. В. Поліщук підкреслив вузькість тематики й відсутність громадянських мотивів, але водночас сказав прихильне слово про щирість цієї лірики.

Наступна книжка «Вересень» вийшла 1927 р. У пресі вона дістала різко негативну оцінку (Я. Савченко). Однак поет користувався повагою в літературних колах, активно виступав як перекладач.

У збірці переважала лірика, яку узвичаєно називати пейзажною. Але це означення завузьке для неї і не передає її суті. У В. Свідзинського поетична філософія природи, тобто філософія людського життя в образах природи, в «приналежності» природі, багато в чому нова для української поезії. Висока культура цієї поетичної філософії та ступінь зосередженості думки на «вічних» питаннях складалися, мабуть, не без впливу вивчення античності, потяг до якої В. Свідзинський вже тоді відчував.

Споглядання різних «конкретних» і мінливих картин та явищ природи переростає в переживання всесвіту й людського життя в нім, породжує поетично оформлені роздуми про кінечність і нескінченність, окресленість і безмежність. Це «філософський» сум, просвітлений розумінням (і органічним відчуттям) причетності до «солодкої тайни» вічного буття. Раз у раз він міниться, переростає в тихо-глибоку радість існування, в тихо-глибоку жагу світославлення.

Не оціненою лишилася любовна лірика В. Свідзинського, яка вносила нову якість в українську поезію. Інтимне теж набувало філософського характеру. Поетичний образ кохання жив у атмосфері все тих же вічних загадок і таємниць буття, вічних питань про життя і смерть, забуття і пам'ять.

У любовній ліриці В. Свідзинського переважає не пристрасть, а медитативна елегійність. Мотиви єднання й розлуки люблячих душ «розмикаються» в мотиви закономірностей світового буття, його печалі й надії, його виникнення й зникнення. Часом поетична мова В. Свідзинського про кохання й кохану є водночас і мовою про саму матерію світового буття; образ коханої переростає у незбагненну всеосяжність землі; любов осмислюється як прагнення матерії до самопізнання.

Були у «Вересні» й побутові замальовки з життя села, ліричні образки рідного Поділля, що складалися на негучний патріотичний мотив; і поезія об'єктивного письма з колоритними картинами житейської буденності, точними реаліями, виразно окресленими людськими постатями.

Щодо самого В. Свідзинського, то критикою було спостережено лише недостатність зовнішніх ознак сучасності в його поезії, а її внутрішнє багатство не помічене.

Але прикро помилився б той (і помилялися!), хто за цим убачить отаку знану, таку собі злиденно-сентиментальну постать загумінкового українського «співця». Самообмеження — це ще не обмеженість, а часом і зовсім навпаки. Зрештою, В. Свідзинський як поет набагато більший за того, яким він уявлявся собі самому і, на жаль, загалові сучасників.

Це справді дивний поет, а з погляду передвоєнної української літератури — унікальний. Йдеться про надзвичайну, неявно трансцендентну душевну й поетичну заглибленість митця. І він — чи не єдиний на ту пору поет, мистецька доля якого позначена безперервною лінією творчого зростання на обраному напрямі. Вершина його творчості — це збірка «Поезії» (1940), яка, зрештою, містила вірші й з попередніх книжок. На жаль, читацький загал, коли б і міг, то не встиг її оцінити, бо незабаром — війна; з нею урвався й творчий шлях поета, якого спіткала трагічна загибель під час депортації.

Тогочасна літературна критика встигла лише зауважити незвичайність цієї книжки і відповідно на неї відреагувати: «... Чаклуни, князівни-ящірки, страхітливі звірі — єдині герої цих віршів. Поет створює якийсь фантастичний ілюзорний світ, світ поганських забобонів, старовинних казок. Він тягне вас в сиву давнину, його пейзажі нагадують нам про ті часи, коли дикуни обожнювали сили природи, бачили в її явищах боротьбу добрих і злих сил... В. Свідзинський великий майстер і в його пейзажах є щось своєрідне і поетичне, але яке воно далеке від сучасності. А мова — архаїзована, насичена вже давно непотрібними поняттями з старовинних заклять. Навіть розширення поетичного словника йде, головним чином, за рахунок старих, забутих слів».

Той, хто після ознайомлення з такою характеристикою взяв би до рук саму збірку і перечитав її, був би дуже спантеличений і, може, навіть розчарований. Ніякого «фантастичного ілюзорного світу», а звичайний світ природи, відтворений, переважно, реалістично-описово і лише інколи — з елементами поетичної уяви та народнопоетичної символіки.

В. Свідзинський був — як, мабуть, і кожний справжній поет — сучасний для своєї доби. Тільки не зовнішніми реаліями, а внутрішнім сенсом своєї поезії, її життєлюбним, людинолюбним, гуманістичним спрямуванням. А в чомусь і полемічно сучасний.

Сьогодні можемо належно оцінити скромний стоїцизм малознаного поета, який упродовж майже тридцяти років жив тим і образно розкодовував те, що в реальній дійсності навіть не заперечувалося, бо лишалося їй незримим, абсолютно чужим, — до Божим, незглибимим світом «в ідеї». Він умів його бачити:

Холодна тиша. Місяцю надламаний,
Зо мною будь і освяти печаль мою...
... Я виноград відновлення у ніч несу,
На мертвім полі стану помолитися,
І будуть зорі біля мене падати.

Не випадково тиша й самотність — найчастіше вживані у В. Свідзинського поняття, постійне означення пошукуваних ним обставин для духовного самовиявлення. Це, власне, все, чого він прагнув від життя. Як мало і як водночас багато, майже нездійсненно! Для В. Свідзинського чесне (і, якщо вдуматися, мужнє!) виборювання свого права на «тишу» й «самотність», тиха й лагідна впертість на цім були не «втечею від життя», а — швидше втечею до життя, де він міг бути собою й зосередитися на тих аспектах буття, котрі відособлені від минущих і поверхових самоусвідомлень доби.

Миродайне усамітнення у В. Свідзинського — це інтуїтивне протистояння «відчуженню» людини, знелюдненню її, спроба повернути її природну універсальність і цілісність, але не шляхом гігантизму чи постулювання якоїсь філософської точки опертя, а одухотворенням звичайних рутинних стосунків із землею, сердечною уважністю й спочутливістю до неї, «самотужки» — в розрахунку на скромні людські сили. Тут і є його, В. Свідзинського, специфічне: приязна уважність до життя природи, загострена спостережливість і якась світла сумирність у думці про людину.

Поряд із «самотою» у В. Свідзинського майже завжди йде «мовчання» як іще один елемент його поетичної тріади («самотність, труд, мовчання»).

Його мовчання — дуже об'ємний стан духу. Є в ньому і щось від тієї одвічної заздрої недовіри поетів — жерців слова! — до слова (знамените тютчевське: «Мысль изреченная есть ложь»), від тієї проблеми, що її так визначив О. Потебня: «Всяке розуміння є водночас і нерозуміння». Є і повага до святості слова, небажання прилучатися до епідемічного словоблудства: є очевидна громадянська чеснота. Але не лише це і, може, не найбільше це. Головне — охороняти свою внутрішню тишу, дати їй визріти до духовного екстазу.

В. Свідзинський не просто спостережливий, знаючий співець природи: вона для нього сповнена живих сил, вона — незупинне диво, і він щоразу намагається схопити її незбагненні чародійства. Тут у нього лучаться і щось від античної мудрої наївності з її баченням філософської проблематики крізь найелементарніші з'яви буття, і народний анімізм, поганська ритуальність, здорова народнопоетична «містика» (особливо в баладах та казкових поезіях), — тобто те естетичне переживання історично-глибинного донаукового народного світогляду, яке, щедро живлячи поетичну уяву пластичним матеріалом з просторої й рухливої підсвідомості, вкупі з ледь чутним настроєм «природничої» сюрреалістичності надає зовні традиційній поезії В. Свідзинського внутрішньо сучасного, модерного характеру.

Рефлексія над природою є в нього рефлексією над цілістю життя й людської долі, над призначенням людини і сенсом її буття, як і над власною особистістю. Здебільшого людина в нього просто незримо присутня в природі, ніби «закодована» в ній, і тому естетичне входження в неї є водночас і входженням в істоту людини.

Ця поезія, мабуть, здавалася б трохи ідилічною і благодушно-споглядальною, якби не інстинкт неспокою, інтуїтивне відчування таїни й неспогаданності природного життя, які властиві В. Свідзинському і тримають його весь час на грані душевних небезпек.

Всі поетові пошукування стягуються до того душевного стану, в якому б відкрився внутрішній зв'язок речей. Такі важливі стосовно цього «самота», «мовчання», «тиша» — всього лиш передумови цього стану, а серед них має тихо і рівно пломеніти духовна любов, що розпросторюється на все суще, лежить в основі солодкотаємничої єдності людини й природи, людини й космічного буття. Це зроджує в поезії В. Свідзинського мотиви втрати, то неминучої, то пов'язаної з провиною; так само — мотив цінності недооціненої миті; найчастіше вони виливаються в нього в ліриці спогаду.

Роздум про життя, щастя, долю у В. Свідзинського часто висловлено в дусі народної поетичної філософії, як вона відбилася в казках, баладах, притчах, прислів'ях, повір'ях; в дусі поглибленого символізму і водночас остудливого гумору, що випливає із віковічної «притерпілості» і своєрідного усвідомлення поставлених людині берегів.

На поезії В. Свідзинського лежить печать високої зрілості. Йдеться не просто про зрілість думки й вислову (які можуть бути результатом виучки), а про зрілість, сказати б, усього психічного комплексу, душевного ладу.

Недостатність реалій доби в поезії В. Свідзинського не є чимось установчим, чимось, що випливає з поетового стосунку саме до цієї доби. Річ просто в розміреності його поетичного настрою й мислення, в його віднесеності до позачасових начал буття. Адже так само небагато в його поезії і «автобіографічних моментів», відгуків приватної долі. Поетична індивідуальність його не біографічного, а характерологічного порядку, і його лірика — це вираз не сильної особистості, а особливого світопочування.

Хоча В. Свідзинський не є поетом ні раціоналістичним, ні дидактичним, — імагінативним поетом його також не назвеш; його поезія — не так поезія уяви, енергії почування чи метафорично-асоціативного мислення (усі ці елементи більшою чи меншою мірою притаманні йому), як поезія обсервації; проте у своїх обсерваціях В. Свідзинський високою мірою виборчий, сугестивний і зосереджений. Шляхами поетичної інтуїції він легко й невимушено увіходить у внутрішній потаємний взаємоплин речей, дає свій, підвладний критеріям загальної очевидності і водночас глибоко індивідуальний, розтин світу. Це один з небагатьох в українській поезії випадків, коли дар емоційного переживання, розкіш предметної пластики поєднані з рафінованою душевною культурою, заглибленою рефлексією і наполегливістю самоспоглядання...

Не набувши популярності ні за життя, ні по смерті, він не справив помітного впливу на сучасне чи наступні поетичні покоління. Проте його місце в українській поезії, в нашому естетичному самоусвідомленні взагалі, зростає і зростатиме. А національне й народне підґрунтя поетики, образної мови, світопочування таке глибоке, що деякі сучасні наші талановиті поети то в одному, то в іншому «мимоволі» внутрішньо споріднені з ним (П. Мовчан, М. Вінграновський, Л. Талалай).