Творчість Івана Сенченка

І. Сенченко належить до покоління фундаторів української пореволюційної літератури. Степове роздолля на межі Полтавщини й Слобожанщини, де він народився в с. Наталине 12 лютого 1901 p., безперечно наклало відбиток на вдачу майбутнього письменника. «Чорноземні сили» — так називалося перше опубліковане оповідання І. Сенченка в газеті «Вісті ВУЦВК» (7 січня 1922 p.).

А проте ще в 1925 р. О. Білецький з подивом відзначав, що І. Сенченко «зобов'язаний своїм першим досягненням зовсім не «сільській темі». І це справді видавалося незвичним для тогочасної української літератури.

З раннього дитинства місто перед ним поставало казковою країною. 1921 p., переїхавши до Харкова, працює у книгарні, згодом бібліотекарем, викладає українську мову в робітничому гуртку. І починає друкуватися.

«Агітка» стала основним жанром, у якому працював тоді молодий письменник. Загалом це задовольняло його — він з головою поринув у «бадьору» роботу тільки-но заснованої літературної організації «Плуг».

Пізніше вступає до «Гарту» (без виходу з «Плугу»); потім виходить з «Гарту» та «Плугу», вступає у серпні 1926 р. до ВАПЛІТЕ.

У 1924—1925 pp. І. Сенченко публікує ряд творів, у яких відходить од споглядальних схем, намагається глибше осмислити життєвий матеріал. Книжки «Петля», «Інженери», «Оповідання» (1925) завершували початковий період творчості письменника. У його творах з'являється пластичність у розробці сюжету, забарвленість розповіді ліричною тональністю.

Згодом він зізнається, що 1924 року пережив творчу кризу, втратив віру в себе, став безпорадним у сприйнятті життя... Допомогли поїздки з Харкова додому. І. Сенченко відразу зауважив разючі зміни, що завдяки непу запанували тоді на селі. Щоправда, новий матеріал давався нелегко, глибини бачення бракувало. Це можна простежити в перших редакціях таких творів, як «У золотому закуті», «Історія однієї кар'єри», «Подорож до Червонограда», «Фесько Андибер». Однак туго зав'язувався славетний «червоноградський цикл» оповідань і повістей саме в цей час. Письменник прагнув змалювати все нове, але непросто було розібратися в переплетінні складних соціальних процесів.

Сьогодні зрозуміло, що перші варіанти «Подорожі до Червонограда» чи окремих «червоноградських портретів» мають значні художні прорахунки, але нещадна критика цих творів була наслідком вульгарного соціологізування та міжгрупових суперечок, пов'язаних і з багатьма позалітературними обставинами.

І. Сенченко подав образи новітніх шахраїв та махінаторів, образи колоритні й на той час типові. Молодий письменник зобразив специфічно український варіант непманівської лихоманки й спробував не лише показати, а й осмислити причини, що її породили. Проте намагання вирватися з лещат загальників, розкрити життя в усій його неповторній конкретиці, дослідити найновіші процеси в ньому спричинило догматичну оцінку критики: «Ось художність нашого класового ворога, ось мобілізація романтичного стилю для оформлення контрреволюційних ідей».

На багато років робота письменника над «червоноградським циклом» була пригальмована...

Проте ще в довоєнний час І. Сенченко написав історичне оповідання «Діоген», де помічаємо поглиблення його письменницького погляду, його проникливості у світ та людину. Крім того, «Діоген» постав як заперечення пласкості поширеного тоді заідеологізованого письма, вимушену данину якому свого часу віддав І. Сенченко.

Лише наприкінці 60-х років письменник вдруге повертається до «червоноградського циклу», хоча цей матеріал зустрічається і в деяких його оповіданнях попередніх років: «Іван Чорногорець» (1930), «Порфирій Мартинович» (1940) та ін.

Спочатку переробляються оповідання «У золотому закуті» та «Історія однієї кар'єри». Рукою зрілого майстра відсікається зайвина — і цього виявилося досить, щоб досягти досконалості. Згодом доопрацьовується завершальна частина «Червоноградських портретів» — повість «Фесько Андибер», що дістає нову назву — «Фесько Кандиба». Письменник вкорочує її вдвоє, і твір стає конденсованішим, художньо переконливішим. У ці ж роки він задумує повість з дореволюційного життя Червоноградщини. Так, у 1967—1972 pp. письменник створює повість «Савка», в якій найповніше проявилася зрілість художньої концепції майстра слова.

У «Савці» повнокровність і цілісність художнього образу, вміння побачити істотне сповнюють розповідь про звичайнісінькі житейські справи світовідчуттєвим глибинним баченням. Це — філософський роздум про життя простої людини, внутрішній світ якої надзвичайно багатий.

Проте завершення «червоноградського циклу» могло б і не відбутися, коли б ще раніше, в 50-х роках, І. Сенченко не зробив вагоме художнє відкриття в іншій темі. Це стосується оповідань із життя київської робітничої Солом'янки, а згодом — творів про шахтарів Донбасу. Було по-новому осмислено матеріал, простота набула виразної ускладненості.

Письменник уважно придивлявся, прислухався до звичайних людей, і розвіювалося враження про їхню позірну простоту. Хоч би про що писав І. Сенченко у «солом'янських» оповіданнях — чи про становлення молодого робітника («Рубін на Солом'янці»), чи про дівчину з київської околиці («На Батиєвій горі»), чи про щирість і красу стосунків уже літніх людей («На калиновім мості», «Про лист з крапками») — це завжди щось глибше за звичайний опис подій: тут — сповнене глибокої шани осмислення животворної сили людини-трудівника.

«Солом'янський» цикл оповідань І. Сенченка був досить помітною подією в літературному процесі 50-х років. Ще в довоєнний час письменник у різних критичних виступах підкреслював, що мистецтво покликане не констатувати факти, а виявляти їхню приховану художню сутність. Отже, збагнувши внутрішню значимість своїх солом'янських героїв, він досяг і значних успіхів. Те саме можна сказати і про цикл «донецьких» оповідань, завершених у 1964 р.

Привертали увагу в цих циклах врівноваженість загальної концепції автора, спокійний плин оповіді про звичайнісінькі події, в яких соціальний конфлікт нібито приглушено. Втім, ці твори виявилися загалом глибоко соціальними — перш за все пафосом у ствердження самоцінності людської особи на тлі її суспільного зневаження.

І. Сенченко прожив скромне літературне життя. Його частіше згадували серед нещадно критикованих, аніж визнаних. Твори рідко перекладалися іншими мовами. Тим часом спадщина письменника багата й різноманітна: від воістину філософських повістей («Подорож до Червонограда», «Савка», «Фесько Кандиба»), романів («Його покоління» — 1947) та опублікованого вже по смерті письменника — «Любов і Хрещатик»), оповідань («Діоген», «Рубін на Солом'янці», «На Батиєвій горі», «Денис Сірко», «Під териконом», «Кінчався вересень 1941 року» тощо), творів для дітей (оповідання «Мої приятелі» — 1951), повісті «Руді вовки», «Чорна брама» (1936), «Діамантовий берег» (1962) та ін. і до спадщини І. Сенченка-критика. Його статті «Спіралі і петлі», «Зачароване коло», «У парках зблідлих фантазій» (1930), «З нотаток про поезію П. Г. Тичини», «Про золоте яблуко» (1944), «Думи і мрії» (1945), «Автор і видавництво» (1961), «Знайти свою Солом'янку» (1974) були важливими для нашої критики. І. Сенченко умів говорити про конкретний твір, звертаючись до наболілих літературних і життєвих проблем.