Творчість Василя Симоненка

Він прожив на світі лише 28 років (з них суто художній творчості були віддані переважно безсонні ночі останніх семи літ) і назавжди ввійшов до історії рідної літератури. Центральною в його творчості слушно вважається патріотична тема — любові до України, її безталанного народу, висловленої з недвозначною відвертістю (і в цьому — пряме продовження шевченківських традицій), органічно поєднана з гуманістичною ідеєю самоцінності, неповторності людського «я». Відтак і основним літературним родом виступає лірика (у вужчій жанрово-видовій модифікації — «громадянська»).

Василь Симоненко народився 8 січня 1935 р. в с. Біївці Лубенського району на Полтавщині. Після закінчення середньої школи в Тарандинцях вступив на факультет журналістики Київського університету. Далі — робота в «Черкаській правді» (1957—1959), «Молоді Черкащини» (1960—1963), власним кореспондентом «Робітничої газети» й літературна творчість. Помер — 13-го (а не 14-го, як досі вважалося) грудня 1963 p., похований у Черкасах.

Між цими датами — напівголодне довоєнне дитинство, лихоліття й злидні, студентське братерство (але й нашпигована пильними шукачами «ворогів народу» атмосфера), літературна студія імені Василя Чумака (скорочено — СІЧ), творчі суперечки в гуртожитку на Солом'янці, далі — активна участь у роботі Черкаського обласного літоб'єднання, нарешті — вихід єдиної прижиттєвої збірки «Тиша і грім» (1962).

Рано усвідомив і передрік свою долю. Двадцятирічному поету ніби диктувала невідома сила:

Не знаю, ким — дияволом чи богом —
Дано мені покликання сумне:
Любити все прекрасне і земне
І говорити правду всім бульдогам.

Сонет «Я» написано 1955 p., задовго до однойменного відомого вірша «Я...» («Ми — не безліч стандартних «я», А безліч всесвітів різних»). Тоді ж, у студентські роки, буквально напередодні офіційного «розвінчання культу особи», з'явився ще один сонет «Поет» (3.2.1956, опублікований тільки 1988 p.), де є й такі промовисті рядки: «Не піддавшись зарібку легкому, Я не прислужував ніколи і нікому».

Написані з позицій морального максималізму твори В. Симоненка не могли бути надруковані навіть у період «хрущовської відлиги». Тим більше, що редакційні портфелі були натоптані оптимістично-хвалебною продукцією. І він це добре розумів: «Я не забув мужицькі очі хмурі, Обличчя матерів налякані, тривожні, Коли писали ви, продажні шкури, Про їх життя, щасливе і заможне» («47-й рік» — вірш про голод, написаний 21.ІХ.1956).

Ця та інші гнівні інвективи свідчать, що на період завершення навчання та переходу на глевкі газетярські хліби припадає спалах соціально загостреної, публіцистично наснаженої творчості поета, свідомого вибору традиційно-страдницького для української музи тернового шляху.

Симоненкову «Тишу і грім» передмовою «Радість першовідкриття» благословив С. Крижанівський, який стверджував, що новаторство поета «йде не стільки шляхом винаходу нових художніх форм... скільки в сфері нових художніх ідей». Ці ідеї з публіцистичною прямотою були висловлені в поезіях «Жорна», «Мій родовід», «Піч», «Перший», «Дід умер», «Варвари», у циклі з дев'яти віршів, озаглавленому, як і вся збірка, контрастним поєднанням традиційних звукових образів-символів — «Тиша і грім». Збірка — виквіт студентської юності та перших років самостійного трудового життя поета. Тут ще є чимало віршів, які несуть на собі виразні риси учнівства, проте щирих, милих у своїй наївній недосконалості, пройнятих світлим юнацьким смутком од неподіленого романтичного кохання. Чи не найвиразніше його втілено у таких відомих віршах із наступних збірок, як «Ну скажи — хіба не фантастично...», «Розвели нас дороги похмурі...», «Все було. Дорога закричала...». Згодом додадуться й земніші мотиви («Я чекав тебе з хмари рожево-ніжної...», «Там, у степу, схрестилися дороги...»).

Непогано вдаються поетові й суто пейзажні замальовки («Флегматично зима тротуаром поскрипує...», «Вже день здається сивим і безсилим..», «Степ», «Зимовий вечір»).

Тематико-проблемний діапазон першої збірки й загалом творчості поета розширюють сатиричні та гумористичні твори, виконані в традиційному для української гумористики ключі, десь і вторинні (коли згадати доробок Л. Глібова, С. Руданського, В. Самійленка).

Іронічно-саркастичний струмінь посилюється в другій, посмертній збірці поезій «Земне тяжіння» (1964). На естетиці парадокса побудовано вірш «Люди часто живуть після смерті...». Афористична кінцівка вірша звучить цілком серйозно, надто ж з огляду на реальний контекст його написання: «Їй-право, не страшно вмерти, А страшно мертвому жить». «Пересторога славолюбцеві», «Містикові», «Торжествують...», «До папуг» та інші іронічні й риторичні афоризми, роздуми на теми моралі відбивають своєрідний етичний кодекс поета, виповідуваний здебільшого публіцистично оголено, чи за допомогою недвозначних і прозорих алегорій. У низці епітафій «Мандрівка по цвинтарю» завдяки своєрідному жанровому об'єднанню зібрано паноптикум антигероїв. Після того поетові твори не видавалися протягом тривалого часу (а до опублікування на батьківщині щоденникових «Окрайців думок» лишалось понад 20 років). Робилося все, аби притлумити резонанс його правдивого слова.

А, проте, воно звучало — переписуване, читане на літературних вечорах, у студентських аудиторіях, у колах національно свідомої інтелігенції. І основне навантаження в його спадщині припадало на гостроемоційно виповідувану ідейно-естетичну позицію. «Ти знаєш, що ти — людина...», «Де зараз ви, кати мого народу?..», «Україні», «Задивляюсь у твої зіниці...» (рукописна назва — «Україні»), «О земле з переораним чолом...», «Земле рідна! Мозок мій світліє...» — ніби фрагменти однієї виболеної думи про долю народу, синівську відданість йому, готовність до самопожертви задля його визволення й розквіту. Не дивно, що саме ці вірші зазнали найбільших цензурних та редакторських втручань (а часом — і авторських пом'якшень). Так, із вірша «Задивляюсь у твої зіниці...» вилучили катрен із рядками: «Хай мовчать Америки й Росії, Коли я з тобою говорю!» У третій строфі поезії «О земле з переораним чолом...» рядки оригіналу «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!», побудовані на контрастних оксиморонних парах, набули під час друку такого вигляду: «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» Із вірша «Є тисячі доріг, мільйон вузьких стежинок...»; (зб. «Поезії», 1966) вилучили строфу:

Коли б я міг забуть убоге рідне поле...
За шмат ції землі мені б усе дали.
До того ж і земля ніколи ніг не коле
Тим, хто взува холуйські постоли.

Не спокусившись на легкий хліб, зокрема ціною зради товаришів, яких звинувачували у формалізмі, В. Симоненко вже без надії надрукуватися (бо, як зазначає в заведеному тоді ж таки щоденнику, одержав відмови з усіх видань), пише свої чи не найдовершеніші речі. До них належить і «Казка про Дурила». У ній прочитуємо болісно-в'їдливу сатиру не тільки на сталінське беззаконня, а взагалі на будь-яку абсолютистську суспільну «гримасу», за якої «припускається» можливість побудувати царство гармонії на людській крові.

І що це за дорога до «сяйних висот», заради якої треба зректися рідного краю? — це «просте», «дитяче» запитання, що поставало з контексту казки, довгий час унеможливлювало її публікацію. Тоді як у виданих одразу по їх написанні двох віршованих казках для дітей ідеологічні наглядачі не побачили «крамоли», хоч і «Цар Плаксій та Лоскотон», і надто «Подорож у країну Навпаки» теж можна розглядати як своєрідно адаптовану для дитячого сприйняття варіацію тієї ж таки теми.

Симоненко виступав також із суто газетярською публіцистикою, фейлетонами, літературно-мистецькою критикою (рецензіями на кінофільми, театральні вистави, концерти, літературні твори), писав художню прозу.

Як прозаїк він тільки починався, виявляючи неабиякий хист реаліста, здатність перевтілення й співпереживання. До збірки оповідань і новел «Вино з троянд» (Львів, 1965) увійшли твори, очевидно, ще студентських часів, а також написані протягом чотирьох місяців 1962 р. Кілька образків, оповідань, маленька повість, «пунктири кіносценарію» були опубліковані значно пізніше.

Чимало тут автобіографічного, хоча прямих вказівок на це ніде й нема. Типова, моторошна картина повоєнної дійсності (об'їзник із нагайкою жене конем до сільради хлопчака, що збирав у полі колоски) постає в оповіданні «Однорукий лісник» (при публікації назву змінили на «Лісник»); дотепні дружні шаржі зроблено у «Неймовірному інтерв'ю» та «Психологічному поєдинку»; психологічно точні «кардіограми» юного дівочого серця («Білі привиди», «Наївне дівчисько», «Сірий пакет») виписано легко і з любов'ю; зате кількома підходами, через душевну муку народжувалася повістина «Огуда», де виведено бридкий образ анонімника. Останній твір, відомий у різних варіантах (частина його публікувалася і як оповідання), художньо підтверджує, що психологічно (як і фізично) В. Симоненко зазнав пильної уваги охоронців режиму. Недовершеним лишився кіносценарій «Бенкет небіжчиків».

Проза В. Симоненка, своєрідна й багатообїцяюча, є прямою попередницею новелістики Гр. Тютюнника, вона заслуговує на почесне місце в контексті розвитку епічного світовідображення свого часу.