Творчість Леоніда Смілянського

Леонід Смілянський прийшов у літературу в другій половиш 20-х років, одразу приставши до ідейно-естетичних платформ ВУСППу і «Молодняка». Тож письменник не був вільним від тогочасних літературних стереотипів, пробував виводити «на чисту воду» буржуазних спеців, розвінчував непманів, художньо осмислював «реакційну суть дрібновласницької стихії». Усе це є в його першій збірці оповідань «Нові оселі» (1928). Тоді ж письменник почав освоювати «велику» прозу, написавши повість «Машиністи» (1927), присвячену складним подіям громадянської війни в Україні.

На перевалі 20—30-х років творчою уявою Л. Смілянського повністю заволоділа ідея «жити комуною». Одна за одною пишуться повісті «Мехзавод» (1930), «Периферія» (1933), «Полонений» (1934), пізніше дописана і трансформована в роман «Зустрічі» (1935).

Другим «масивом» творчості Л. Смілянського є проза про Велику Вітчизняну війну. За період з 1941 по 1950 рік він присвятив цій темі роман, п'ять повістей, ряд оповідань і новел, ставши чи не найпліднішим літописцем війни в 40-ві роки.

Перші ж повісті — «Золоті ворота» і «Дума про Кравчиху» (1942) засвідчили, що прозаїк виразного реалістичного стилю вдався до лірико-романтичної манери письма. У «Золотих воротах» — своєрідному ліричному етюді — найперше приваблює щирість почуттів «я — героя», котрий став на захист рідного Києва. Але пунктирно окреслені характери героїв, як і «пунктирний» сюжет та очевидна приблизність фактажу, дещо знижують естетичну цінність повісті. Цілісніше враження справляє «Дума про Кравчиху», виразна патріотична ідейність якої досить органічно переплітається з народнопісенною символікою, «думністю», що допомогло авторові створити переконливий образ матері, в якому вміщуються поняття і жінки-матері, й матері-Вітчизни.

У романі «Євшан-зілля» (1943) прозаїк знову повертається до реалістичного стилю художнього мислення і відображає боротьбу народних месників в окупованій фашистами Україні. Дослідники слушно вказували на вторинність деяких персонажів, надмірну белетризацію зображуваного.

Лише недавно знято тавро забуття з повісті «Софія», яка була надрукована тільки в журнальному варіанті (Укр. літ. 1944. № 1). У центрі уваги автора повісті — представники української інтелігенції — архітектори, науковці, діячі культури, митці, які евакуювалися з України за Урал. Одним із могутніх життєдайних джерел у повісті виступає національна самосвідомість героїв, їхні поривання до рідної землі.

Устами Софії письменник висловлює заповітну мрію, що після переможного завершення війни почнеться незрівнянно краще життя, ніж було до війни: «Зміняться наші серця, в наших поглядах і вимогах до життя станеться нове відродження». Ця думка-мрія в Л. Смілянського була вистражданою, не випадковою, бо суголосні їй зустрічаємо і в наступній воєнній повісті «Зеленогорський хрест» (1945), герой якої командир партизанської групи Григорій Ромашка переконаний, що після війни «інших людей родитиме земля і все кращих і кращих, наче пшеницю...».

Повість «Сашко» (1950), популярна й досі серед школярів, стала останнім твором письменника про війну.

Третій цикл творчості Л. Смілянського — історико-біографічна проза і драматургія. На відміну від попередніх двох — робітничого і воєнного — творився він у різні періоди письменницького життя. Історико-біографічна тема, починаючи від повісті «Михайло Коцюбинський» (1940), була для письменника своєрідним прихистом, певним відходом од немилосердної сучасності. Л. Смілянського привабили найбільші постаті в українському письменстві — Шевченко, Франко, Леся Українка, Коцюбинський. «Вічні огні вершин» — так називав їх автор. Характерним для творів було те, що письменник обирав для зображення невеликий, але вагомий часовий відтинок у житті України, такий, що давав змогу показати кожного з героїв митцем і громадянином. Водночас у цих творах маємо надмірну привнесеність ідеологічних, політичних акцентів у відтворенні як головних персонажів, так і оточення, особливо «ліберально-буржуазного».

Найкращим твором письменника на історико-біографічну тему є роман у двох книгах «Поетова молодість» (кн. І — 1960, кн. II — 1963). Авторові пощастило органічно поєднати тут історичну фактологію з обгрунтованим і достовірним художнім домислом.

Леонід Смілянський залишив по собі досить значну і нерівноцінну мистецьку спадщину. Його перу належать і кіносценарії та ціла низка зразків «малої» прози.