Творчість Василя Стуса

Стус народився 6 січня 1938 р. на Вінниччині в с. Рахнівка Гайсинського району. Дитинство і юність минули на Донбасі. Після закінчення філологічного факультету Донецького (тоді ще Сталінського) педінституту вчителював, відбув армію, працював у газеті. 1959 р. в «Літературній газеті» було надруковано добірку його поезій з напутнім словом Андрія Малишка. 1963 р. вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР в Києві. З'являються перші журнальні публікації віршів, критичні нариси про творчість молодих поетів у журналі «Дніпро», зокрема «На поетичному турнірі» (1964), «Най будем щирі» (1965).

Належав до опозиційно настроєної національно свідомої молодої інтелігенції, що одверто протиставила себе тоталітарному режимові. 1965 р. Стуса було відраховано з аспірантури за активний протест проти серпневих арештів у середовищі української інтелігенції. Почалися поневіряння в пошуках заробітку. У друк не проривалося нічого, хіба що кілька поетичних перекладів з Гете й Гарсіа Лорки під псевдонімом Василь Петрик. Крім поетичної творчості, багато й інтенсивно працював як критик і літературознавець: в його столі — статті про творчість Бертольда Брехта, Генріха Белля, розвідка про поезію Свідзинського — «Зникоме розцвітання особистості», фундаментальна праця про Павла Тичину «Феномен доби», де розкрито трагедію виродження таланту в атмосфері ідеологічного диктату. Залишилися в рукописах також два великі прозові твори — «Поїздка у Счастьєвськ» та «Щоденник Петра Шкоди».

Активно протестував проти реставрації культу особи, затискування свободи думки. 1972 р. Стуса арештовано разом з іншими українськими правозахисниками — І. Світличним, Є. Сверстюком, Ігорем та Іриною Калинцями та ін. «Судові процеси 1972—1973 років на Україні — то суди над людською думкою, над самим процесом мислення, суди над гуманізмом, над проявами синівської любові до свого народу», — писав Стус 1975 р. у публіцистичному листі «Я обвинувачую». Його засудили до п'яти років таборів і трьох років заслання. Кару відбував у Мордовії, заслання — на Колимі. 1979 р. повернувся до Києва, але через 8 місяців його заарештували вдруге й засудили на 15 років позбавлення волі (10 — таборів, п'ять — заслання).

Другий строк Стус відбував у спецтаборі в Пермській області в нестерпних умовах, де й помер під час голодівки у карцері 3 вересня 1985 р. Поховали його у безіменній могилі на табірному цвинтарі. 19 листопада 1989 р. відбулося, перепоховання праху Василя Стуса та його побратимів Ю. Литвина й О. Тихого у Києві на Байковому цвинтарі.

За кордоном у 70-ті роки побачили світ дві збірки його поезій: «Зимові дерева» (Брюссель, 1970) і «Свіча в свічаді» (Сучасність, 1977), було опубліковано його публіцистичні заяви, відкриті листи. Тим часом на батьківщині його вірші поширювалися в списках, через самвидав. Загалові феномен Стуса відкрився вже після смерті поета — з розвитком гласності й демократії. Почали з'являтися добірки його віршів, спогади і статті про нього. 1990 р. вийшла перша в Україні збірка вибраних поезій «Дорога болю».

1994 р. у Львівському видавництві «Просвіта» побачив світ перший том (у двох книгах) чотиритомного наукового видання Стуса, підготовлений у відділі рукописів Інституту літератури НАН України.

Творчий доробок поета, незважаючи на вкрай несприятливі умови для творчості (адже, за його словами, «легше було написати, аніж зберегти») — дуже великий. Першу свою збірку «Зимові дерева» наприкінці 60-х років поет запропонував видавництву «Радянський письменник». Тут відтворено атмосферу 60-х років з її пристрасним осмисленням болючих проблем національного розвитку, прагнення вписатися у визвольні традиції рідної культури. Незважаючи на схвальні рецензії (Ів. Драча, Є. Адельгейма), збірка так і не побачила світу. Вона була явно не на часі тоді, в «епоху Реставрації» (І. Світличний) кінця 60-х — початку 70-х років. Та й саме ім'я Стуса було вже тоді під забороною.

1970 р. без будь-якої надії на опублікування Стус підготував другу збірку під промовистою назвою «Веселий цвинтар» — своєрідний поетичний репортаж із «цвинтаря розстріляних ілюзій», кажучи словами Василя Симоненка. Поезії сповнені авторського передчуття неминучої Голгофи, готовності лишитися собою наперекір тискові, не роздвоїтися «на себе і страх», як герой його вірша «Еволюція поета». Перед нами своєрідне alter ego автора на певному етапі його становлення і водночас — об'єктивний у своїй поетичній суб'єктивності портрет доби. Водночас у тональності збірки прочитується спротив цвинтарному настрою, кпини з нього, адже абсурдність — то вже знак нетривкості, минущості. Одне слово, «веселий цвинтар»...

Вершинна частина Стусового доробку — збірка «Палімпсести». Назвою цією (палімпсестами в давнину називали пергаменти, на яких стирали первісний текст, щоб написати по ньому новий) об'єднано все створене поетом у неволі зі вкрапленнями більш ранніх поезій.

Це один з магістральних образів у поезії Стуса. Образ-айсберг, що росте вглиб. Передусім — момент суто технічний. Поезії ці творилися у вкрай несприятливих умовах, рукописи забирали, виникала загроза, що їх спалено. Пам'ять зберігала багато, але не все. «Починати завжди все спочатку, — писав він, — то Сізіфова праця, яку я маю доконувати». Звідси — різні варіанти, так би мовити, нові узори по старій канві, коли давніші тексти проступають крізь написане пізніше. Та й сама доля Стуса, його «дорога болю» має в собі щось від палімпсестів. Мав мужність стерти звичну, таку, «як у всіх», життєву дорогу й «написати» собі нову, яка вела (і він це розумів) на Голгофу.

У поезії Стуса весь час накладаються різні стани душі, які, на перший погляд, заперечують, «стирають» один одного. Але ж ні, той попередній стан прочитується як давніший текст у палімпсестах, зумовлюючи особливу природну його глибину й багатовимірність. І, нарешті, образ палімпсестів розпросторюється (якщо вжити одне з улюблених Стусових дієслів) на долю, історичний шлях України. То своєрідна «Книга битія» українського народу, в якій стерто стільки важливих «текстів».

Складно переплітаються в ній різні духовні площини. В одному з найглибших філософських віршів «За читанням Ясунарі Кавабати» — виразні відгомони східної філософії. Водночас у таких специфічно японських «чотирьох татамі», на яких «розпросторюється» душа поета, вгадується знак хреста. Дорога до Бога для Стуса — «вседорога». Не раз зринають в його поезії символіка «високого вогню», мотиви богообраності й жертовності. «Бог» і «Україна» в його душі і в поезії творять двоєдине ціле, то його головне Sacrum.

Поезія Стуса не екстенсивного, а інтенсивного типу. Вимушене, зумовлене обставинами життя «самособоюнаповнення» (його термін), обмеженість і повторюваність тематичного матеріалу компенсуються експресивністю. «Біда так тяжко пише мною», — і справді, його вірші — мовби поетична іпостась, поетичне друге втілення тієї «біди», в якій жив і яку окреслив як «смертеіснування — життєсмерть». Поетичне слово Стуса — в кращих своїх проявах — енергійне, м'язисте, гранично виразне попри безперечну ускладненість і рафінованість його словника, сповнене внутрішнього вогню, щомиті готового вибухнути.

Найкращі здобутки поета постають на гребені зіткнення, з єдності протилежностей: з одного боку, несамовита пристрасність, нагнітання, злет («Ярій, душе»), з другого — філософська заглибленість, розважливість, десь у глибині нуртують бурі, а на поверхні — «ваговита дозрілість речей». Саме цим, мабуть передусім близький поетові його улюблений Рільке, що розглядав поезію не як почуття, а як досвід.

Стусове «самособоюнаповнення» — значною мірою вимушене, зумовлене життєвими обставинами, та водночас у ньому головна опора поета. Внутрішнє світло осяває зовнішній морок. Недаремно одна зі збірок Стуса, що вийшла на Заході, має назву «Свіча в свічаді».

Стус — поет інтелектуальний, поет читаючий, що свідомо, цілеспрямовано й критично опанував досвід світової поезії, та й не тільки поезії, багато у нього перекладів: з Рільке, Гарсіа Лорки, з Гете, Б. Брехта, П. Целяна, з Малларме, Райніса, Цвєтаєвої.

У процесі творчої еволюції смаки й уподобання поета мінялися. Так, була «епоха Пастернака», потім прийшли інші зацікавлення — Свідзинський, Бажан, італійці — Унгаретті, Квазімодо. Освоювалися, трансформувалися у Стусовій поезії і своєрідне тичинівське «соняшнокларнетівське» начало, і здобутки Бажана періоду «Гофманової ночі». Та особливе місце у поезії Стуса належить досвідові Т.Шевченка. Це щось незмірно вагоміше від суто літературного впливу. Поезія його вся пройнята більш або менш відчутними, очевидно, підсвідомими ремінісценціями з Шевченка, вони проступають, як «пратекст» у палімпсестах.

Поезія Стуса — цілісний поетичний організм зі своїми сталими образно-смисловими комплексами. Тут своя улюблена лексика, свої поетизми — неологізми й напівнеологізми, в основі яких актуалізація архаїчних або маловживаних словоформ (голубиня, спогадування, протобажання, сніння). Експресивно-смислове повторення певних значущих для поета дієслів {прориватися, яріти), улюблених настроєво-експресивних епітетів. Ціле гніздо новотворів із «само» — самобіль, самозамкнений, самопочезання тощо. Дуже специфічний для поета повтор-градація, повтор-вичерпання одного або близьких за значенням слів («ти ж тіні тінь») — ті «бароково екстатичні нагнітання... близькозначних слів» (Ю. Шевельов). Специфічно Стусова префіксація — з тією ж метою нагнітання, емоційного вичерпання, доведення до крайньої міри збільшення або зменшення («до найменшого панігтя», «цей паверх болю»), улюблене ним «все» перед дією, ознакою («всепроривайся», «на цих всебідах», «усевитончуваний зойк» — типово Стусова емфатично наснажена словоформа). Клична форма, застосована до понять, абстрактних категорій, неживих предметів («Здрастуй, бідо моя чорна»).

Попри загалом традиційні поетичні форми, яким Стус віддає перевагу, його не можна вважати поетом власне традиційним.

Чимало його віршів явно належать до так званої герметичної поезії — і «Молочною рікою довго плив», і «Змагай, знеможений життям» та й такий шедевр, як «Гойдається вечора зламана віть» тощо. Ступінь герметичності в кожному конкретному випадку різний, та загалом то поезія складна й рафінована, поезія для втаємничених — «хай святиться ця маячня...».

У Стуса поруч сусідують і своєрідно підтримують одне одного різні за стилістикою, за характером образності вірші. Глибока філософська ускладненість «Гойдається вечора зламана віть» — і фольклорні інтонації «Два вогні горять», своєрідний символічний примітив «Синіє сніг по краю серця» — і прозора розважливість, і тамований біль «За читанням Ясунарі Кавабати»:

Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую!
Як мені небеса болять,
коли їх я не чую.

Як постав ув очах мій край,
наче стовп осіянний.
Каже: сина бери, карай,
він для мене коханий.

Є в його доробку чимало поезій, написаних вільним неримованим прозовіршем. Маємо підстави гадати, що в своїх останнім поезіях, об'єднаних у збірці «Птах душі», яка лишилася за гратами (її не віддали рідним після смерті поета), він повернувся — на якісно новому рівні — до такої стилістики. Стусового «Птаха душі» бачив і читав його друг і співв'язень Василь Овсієнко, котрий згадує, що вірші були написані переважно верлібром. «...Стихія Уітмена — вільного прозо-вірша, геть вільна, геть чутна до найменших модуляцій настрою — теперішня стихія», — писав Стус у 1983 р. Свого «Птаха душі» характеризував як збірку «відчайдушно-прозову», майже без пафосу, неримовану, сумно-спокійну, без надриву, стоїчну. Себто поет умів бути різним, і форма задавалася станом душі, потребою художнього самовираження.

Ім'я Стуса увійшло в нашу історію як важливий чинник національного пробудження й самоусвідомлення, стало символом духовної незламності й свободи. На часі глибоке пізнання власне поетичного доробку цього самобутнього митця, і не лише в українському літературному контексті.