Творчість Павла Тичини

Народився П. Тичина 27 січня 1891 р. в с. Піски на Чернігівщині в родині сільського дяка, вчився спочатку в чернігівській бурсі, згодом у духовній семінарії. Музично обдарований, він з першого класу бурси співав у семінарському, а затим у міському самодіяльному хорі. Молодим поетом і його друзями, серед яких був і майбутній поет В. Елланський (В. Еллан-Блакитний), тепло опікувалася чернігівська інтелігенція — М. Коцюбинський, В. Самійленко, поет і живописець М. Жук. Після закінчення семінарії вступив до Київського комерційного інституту, а також підробляв помічником хормейстера в театрі М. Садовського, в конторі газети «Рада». У 1918 р. став членом її редколегії, газета набула нового продовження в «Новій раді» (тут зустрічався з А. Ніковським та С. Єфремовим). У 1923 р. П. Тичина переїздить до Харкова, стає членом редколегії щойно організованого місячника «для широких кіл інтелігенції» — «Червоний шлях», бере активну участь у різних сферах громадсько-культурного життя (працює в щойно заснованій тоді Українській асоціації сходознавства).

Перша книжка віршів «Сонячні кларнети» вийшла навесні 1918 р. і була з ентузіазмом зустрінута критикою. Наступні збірки П. Тичини — «Замість сонетів і октав», «Плуг» (обидві — 1920), «Вітер з України» (1924) висунули поета в перші лави співців нової України разом з В. Елланом та М. Хвильовим, В. Сосюрою і Лесем Курбасом, М. Рильським та А. Петрицьким, багатьма іншими діячами українського національно-культурного «ренесансу» 20-х років.

У добу тоталітаризму щирий революційно-патріотичний пафос у творчості багатьох митців заступає складна суміш напівщирості й напіввимушеності, настороженості й страху (не кажучи вже про явища пристосовництва й одвертого прислужництва режимові). У творчості Тичини, митця глибоко самобутнього, ця двоїстість призвела до особливо жорстоких психологічних зламів і криз.

Місія громадянської поезії в практичній естетиці сталінізму, на жаль, у значній мірі сприйнятій і П. Тичиною, зводилась до трьох голих, як бубон, понять — «оспівувати», «закликати» і «боротись». У цьому ключі було витримано чи не більшість віршів у передвоєнних збірках поета — «Чернігів» (1931), «Партія веде» (1934), «Чуття єдиної родини» (1938), «Сталь і ніжність» (1941). Написані на підтвердження скороминучих гасел, вони й померли разом із своїм часом.

У роки війни з фашизмом П. Тичина під час евакуації перебував в Уфі. Найбільшим здобутком Тичининої поезії воєнних часів стала поема «Похорон друга», написана пізньої осені 1942 р., в найбільш напружені тижні історичної битви на Волзі. Найтрагічніші буттєві реалії, то зведені до мінімальної конкретики, то піднесені на всесвітню, планетарну площину, пульсують у всій її образній тканині: життя і смерть, скорбота і воля до діяння, гуманістична сила народу — і антилюдяна сутність фашизму, нестерпно важке «сьогодні» — і строгий лад історичних закономірностей...

Численні збірки поета виходили і в повоєнні роки, хоча жодна з них уже не набула такого широкого звучання.

Серед поем П. Тичини найфундаментальнішою можна вважати симфонію «Сковорода», видану посмертно книгою досить значного обсягу. Писалась вона протягом мало не всього творчого життя поета. (Перші розділи її опубліковані 1923 р. в журналі «Шляхи мистецтва», № 5, потім праця над поемою продовжувалась у 1923—1934 і 1939—1940 pp., а збирання матеріалів тривало до 50-х років.) Істотно (і не в кращий бік) змінювались протягом цих часів і авторська концепція поеми, трактування головного образу, стрімко розширювалось коло персонажів і сама географія твору — аж до перенесення, скажімо, дії в Лейпциг, де зустрічаються Гете і молодий Радищев...

«Сковорода» — це велика поетико-драматична панорама, на широчезній площині якої автор прагнув показати цілу епоху, зображену в різноманітних художніх ключах: реалістичному, символічному, гостро гротескному, фантастичному. Психологічний реалізм і мальовнича зображувальність перших розділів дедалі частіше змінюються буянням умовних форм — алегорії, гротеску, прийомів театру масок, пародіюванням форм бароко і рококо, причому все це подано в примхливих переплетіннях з найвищим ступенем стилістичної напруженості.

З 1929 р. поет — дійсний член Академії наук України. В галузі історії літератури і критики залишив по собі значну есеїстичну спадщину. Особливо багато зробив П. Тичина для розширення й зміцнення інтернаціональних взаємозв'язків української літератури. Знаючи французьку й старогрецьку мови, опанувавши вірменську, не раз практично звертаючись до тюркських і грузинської мов, багато працював на терені перекладацтва, збагативши українське письменство набутками інших літератур.

Помер П. Г. Тичина 16 вересня 1967 р.

Попередню характеристику художньої індивідуальності П. Тичини можна почати психологічним штрихом з його «Автобіографії»: «Пам'ятаю себе в дитинстві дуже рано: мене ще на руках носили. День. Теплінь. Світло-зелене віття звідкись нависає наді мною. Блищить вода... Підсвідомо відчуваю: щось навколо мене діється, але що саме і як — ще не міг я своїм розумінням охопити... Тільки одне вловлював: рух і звук, радісні обличчя і колір гілок, блиск і воду, що пахла свіжістю...».

Світло, блиск, звук, рух, перші кольорові й нюхові відчуття — все це «записувалось» у його підсвідомості. Це — та індивідуальна психофізична риса особистості П. Тичини, яка в естетичній площині зумовила яскравий, інтенсивний сенсуалізм його поетичного світосприймання.

Звідси загальновідома музикальність його поезії, що стала її справжньою естетико-психологічною домінантою. За природою психіки й таланту П. Тичина від початку належав європейському символізму з його прагненням до найтіснішого зв'язку поезії з музикою. А, розширивши філософсько-естетичні обшири останнього дивосвітом українського фольклору, став однією з найяскравіших постатей усього слов'янського модернізму. Напевне, були сприйняті молодим Тичиною — через різне посередництво — й відгомони новітніх естетичних концепцій Р. Вагнера, Ф. Ніцше, А. Бергсона, в яких інтуїтивному моментові відводилась першорядна роль.

Поряд з музичними образами у поета такі ж яскраві й самобутні зорові, живописні образи (він і починав у юності як художник). Визначальний для його поезії символічний образ Сонячних Кларнетів — цього першоначала світобудови, яке має стати світлим і радісним правонаступником Бога всіх релігій, — зливає звук і світло в нерозщепну єдність, таку, сказати б, основну молекулу цілого Всесвіту — світлозвук або світлоритм. Але панівна роль, якщо мати на увазі молодого Тичину, все ж за музикою. Тут — і майже екстатичне жадання просвітленої гармонії, і правдивий, чесний, інколи до відчаю трагічний відзвін на епохальні дисонанси й катаклізми, що руйнують її. Це — Тичина в кращі часи його творчості.

Проблема співвідношення раціонального та інтуїтивного — першорядна для його поезії. Виняткова роль у багатьох його віршах раптового осяяння, прозріння («Я був не я — лиш мрія, сон», «Прокинувсь я — і я вже Ти»), складної багатозначної символіки («Але ж два чорних гроби, один світлий. І навкруг каліки...»), важко вловимих асоціацій («Випив доброго вина залізний день») та ін. — все це підтверджує ефективність у поезії Тичини позараціонального, інтуїтивного елемента. І навпаки, багато його пізніших поезій були знебарвлені й знекровлені саме тією «офіціальною» розсудковістю задуму й виконання, на поталу якій він приносив свій неповторний талант.

Перші відомі нам вірші початкуючого поета датуються 1906 р. З 1912 він починає друкуватися в журналах «Літературно-науковий вісник», «Рідний край», «Українська хата», «Основа» та ін. Пише — і з творчим успіхом — кілька оповідань, теж опублікованих у 1913—1914 pp. («Вавилонський полон», «Богословіє» тощо). Перед виходом «Сонячних кларнетів» він мав уже чималий поетичний доробок, що міг би скласти першу, «передкларнетну» збірку, і на перших її сторінках, можливо, могла бути видрукувана ось ця двокатренна мініатюра, яка так виразно характеризує Тичинин пролог:

Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,

Душа причастилася кротості трав —
Добридень я світу сказав.

Ще з юності властиве поетові глибоке відчуття природи почало набувати своєрідних космічних вимірів — можливо, під впливом новітніх науково-філософських віянь часу, що загалом характерне для літератури модернізму. Підставу говорити про це стосовно української поезії дають хоча б такі явища, як відомий цикл М. Вороного «Ad astra» або насичені філософськими медитаціями «Думи Буття» В. Самійленка з їхньою ідеєю «богокосмічної» єдності світу та ін.

Мальовничою, сповненою ніжної й чуйної душі постає у віршах П. Тичини українська природа — така рідна, близька і водночас наче побачена з іншої висоти. А крім того, майже скрізь ніби оточена незримим космічним ореолом, продовжена в нескінченність, що особливо відчутно в циклах «Пастелі» та «Енгармонійне», цих на диво самобутніх витворах Тичининої музи, або ж у вірші «Квітчастий луг»: «Отак роки, отак без краю на струнах Вічності перебираю я, одинокая верба». Природа як повірниця настроїв поета, співучасниця його найінтимнішого життя — опредмечене, за всієї своєї реальності, «інобуття» його психічних станів. Це була справді українська поезія XX в., поезія новаторська й провісницька.

У «Сонячних кларнетах», як і в наступній поезії П. Тичини, було органічно й геніально розвинуто досвід новітніх європейських поетичних шкіл, насамперед символізму та імпресіонізму, з оригінально перетвореними цінностями українського фольклору, з традиціями й стилями національного художнього мислення.

П. Тичина в ранній поезії своїй дав неповторний вираз цим новим художнім тенденціям. Ідеться про вступний вірш до його першої книжки, з центрального символу якої і постала її назва. Перед нами — новітній поетичний міф про Космос, точніше, про його верховне начало — всезагальний, всепроникаючий світлоритм, що творить музику Сонячних Кларнетів — цього пантеїстичного символу світлої субстанції світу. «Не Зевс, не Пан, не Голуб-Дух — лиш Сонячні Кларнети», а якщо і є в безмежних далях та глибинах Всесвіту якесь божество, то, в кожному разі, несумісне з авторитарним гнівом, насильством і несвободою. «Навік я взнав, що Ти не гнів, лиш — Сонячні Кларнети!»

Навряд чи можна віднайти у світовій поезії перших десятиріч XX ст. філософський символ такої яскравості й місткості, а разом з тим і знадливої «таємничості», завжди властивої поетичним образам такого виміру.

Світлий настрій, жадання гармонії, найперш із природою, зворушлива відкритість світові душі молодого ідеаліста, повної неясних передчуттів, то світлих, то тривожних, — основні тони, якими забарвлена емоційна, духовна атмосфера першої книжки Тичини (власне, тієї частини, яка створювалась у передреволюційні роки й місяці). Але це не ідилія: «в душі я ставлю світлий парус, бо в мене в серці сум», — зазначає поет, а ще глибше ця думка висловлена в вірші «Гаптує дівчина...»:

Гаптує дівчина й ридає —
Чи то ж шиття!
Червоним, чорним вишиває
Мені життя.

Окрім світочуттєвого огрому й філософічності щонайменше врівень інтелектуальної змоги віку книжка, про яку йдеться, за всім своїм духовно-образним ладом являла світлу вість про грядуще національне відродження народу — і тому з таким ентузіазмом була сприйнята суспільством історично переламної доби.

Але шлях до відродження виявився нелегким і драматичним. «Чорнобривий день» умер «під спів крові». На спаді світової війни, яку поет, не вагаючись, осудив і прокляв як «людське божевілля» (вірші «По блакитному степу», «Війна», а поза збіркою — «З далекого походу...»), ударили громи революції. Ніхто з читачів П. Тичини, певно, не забуде того трагічного вірша-вигуку, який вирвався з вуст поета, коли він пересвідчився, що в реальній історичній дійсності, а не в голубливих мріях прекраснодушного ідеалізму, стояло за словами «революція» і «свобода»:

Одчинились двері —
Горобина ніч!
Одчинились двері —
Всі шляхи в крові!
Незриданними сльозами.
Тьмами.
Дощ.

Входження поезії П. Тичини в бурхливе море революційних подій ознаменували три більших за обсягом твори, які, по суті, склали другу й завершальну частину «Сонячних кларнетів». Сповнену пафосу національного відродження (більше того — другого народження нації!) поему «Золотий гомін» автор написав незабаром після того, як Центральна рада й Всеукраїнський військовий з'їзд проголосили в червні 1917 р. відновлення (поки що в формі автономії щодо Росії) державності України. За жанром — це своєрідна ораторія рідкісної ліричної сили (з фрагментами окремих малюнків і сцен у головній частині, що створюють драматично-конфліктний вузол твору). В українській поезії, здається, ще ніколи не було такого натхненно-оригінального поєднання різнорідної образності, в якій нечисленні сучасні реалії виявляються цілком суголосними історичній міфології, символічній фантастиці й навіть проривам у космічну просторінь.

Вперше надрукована восени 1917 р. («Шлях», число 7—8) «Дума про трьох вітрів» мовою фольклорних образів відкривала три основні соціально-політичні сили (точніше, три моральні й політичні начала), які бачились поетові в тодішньому наскрізь розколотому, доведеному до стану киплячої магми суспільстві. Їх досить легко пізнати за іменами-епітетами: перший вітер Лукавий Сніговій-Морозище (який і «говорить по-чужому») — він персоніфікує сили одвертого гноблення й реакції, другий — Безжурний Буровій — анархічну сваволю, розбій і погром і тільки третій з них, Ласкавий Легіт-Теплокрил дає селянам землю, стукаючи в кожне бідне віконечко: «Виходьте, люди, вашого плуга земля дожидається». Демократичні симпатії й сподівання поета цілком очевидні.

Третій твір з Тичининої «національної трилогії» 1917—1918 pp. — цикл «Скорбна мати». Мати Божа, вона ж Україна, і вона ж, можливо, покійна мати поетова, воскрешена силою його уяви, проходить полями країни наодинці зі своєю незмірною скорботою: «Не буть ніколи раю у цім кривавім краю». Вона не шукає ні правих, ні винних, їй болить національна руїна, руїна матеріальна й духовна, заподіяна братовбивчою війною. «Як страшно!.. людське серце до краю обідніло». Ще недавно був «золотий гомін», а тепер: «Поглянула — скрізь тихо. Буяє дике жито. — За що тебе розп'ято? За що тебе убито?»

Серед найголосніших тренів (плачів) світової поезії — це один із найтрагічніших. І цьому слугує оголена простота засобів, аж до умисних тавтологій, що закорінені у давню народну поезію: «заплакала сльозами», «проходила по полю — зелене зеленіє». На весь цикл — всього чотири-п'ять метафор та епітетів, але найконденсованіших у своїй метафоричності: «Біль серце опромінив блискучими ножами», «руки, безкровні, як лілеї», «буяє дике жито»! У плачі не повинно бути прикрас, хоча може бути гірка, трагічна іронія — і вона тут присутня («Ідіть на Україну. Заходьте в кожну хату. Ачей вам там покажуть хоч тінь його розп'яту»).

Сумніви й вагання в ставленні до жовтневого перевороту відбились і в невеликій збірці віршів у прозі «Замість сонетів і октав». Вийшла вона 1920 p., незабаром після книжки «Плуг», але є підстави гадати, що більшість її «строф» і «антистроф» створювалася 1918 р. і тільки деякі — в 1919, коли вже складався основний масив віршів «Плугу». «Проза» (насправді — поезія високого гатунку) тут ритмізована, афористична, гранично конденсована у вислові, з великими смисловими «еліпсисами», що створюють джерело додаткової енергії і напруги вірша.

Стрижнева тема збірки — палкий протест проти насильництва, жорстокості й терору, проти морального спустошення й здичавіння, які неминуче породжує громадянська війна. Як зазначено у вступному вірші (без антистрофи) — «Прокляття всім, прокляття всім, хто звіром став».

Гіркі інвективи поета адресовані обом протилежним (чи, точніше, всім протиставним) сторонам, що боролися: і революції, і контрреволюції, і, безумовно, всій анархістсько-люмпенсько-бандитській піняві, що спливла на хвилях подій. Але слід визнати, що головну дискусію поет веде саме з революцією: надто розходяться, на його погляд, її засоби з її «великою ідеєю».

Хоча можна стверджувати, що між рядками цієї болючої і протестуючої поезії все ж просвічує віра й надія на перемогу людяних, добрих сил, на духовне оновлення суспільства.

1918 і на початку 1919 р. були написані вірші та цикли «Плуг», «Сійте», «На майдані», «І Бєлий, і Блок...», «На могилі Шевченка», «Сотворіння світу», в яких П. Тичина сказав рішуче «так» революції, її соціальним й національно-визвольним ідеалам («Плуг», 1920). У ранніх творах він знаходить для неї символи в національній і світовій соціокультурній традиції: «Кого ж нам на Вкраїну ждать? — Кармелюк, Сковорода»; «Воздвигне Вкраїна свойого Мойсея — не може ж так буть!» У віршах пізнішого часу він у дусі «червоних» гасел пов'язує перемогу революції з робітничим класом, із спілкою трудівників міста й села («Псалом залізу», «Ронделі»). Але між образами-мотивами першого й другого ряду немає, по суті, ніяких «перетинок»: вся поезія «Плугу» об'єднана думкою про народність соціальної революції і про домінуюче значення її творчих, культурно-будівничих завдань. Тільки повіривши в це, поет прийняв саму революцію, прийняв у нерозривній єдності її соціальних і національних завдань, як це було й з багатьма іншими українськими інтелігентами — його сучасниками.

Настав час, коли П. Тичина відчув: спраглої історичної творчості, самовідданої праці, а не швидкоминучих гасел вимагала сама земля. «Робіте — прокинувся вулик. Тверезить земля: од вас я, од вас тільки волі — жодних кривлянь!» («Сійте»). По-новому вирішується й наболіле в віках національне питання, сама ідея патріотизму. П. Тичина знайшов для неї поетичну формулу, яка для 1919 p., коли «лівими» патріотизм заперечувався як «пережиток», а «правими» визнавався тільки «для своїх», — теж була поетичним відкриттям:

Поете, любити свій край не є злочин,
Коли це для всіх!

«Красу нового дня» він сприйняв як провіщення того далекого, але можливого й жаданого дня, коли «стане світ новий і люди, як боги. І скрізь, де буде поле, — плуги, плуги». Образ Плуга, наймирнішого і найжиттєдайнішого знаряддя в історії людства, — наскрізна метафора в книжці. У цьому романтизмі були, поза сумнівом, певні елементи утопічності, але ця утопічність не набувала у віршах П. Тичини рис машинізованої й «масовізованої» пролеткультівщини — в усьому істотному вона була суголосною народній мрії про вільне, мирне, творче, гармонізоване в людських взаєминах життя.

Цікаве й те, що романтизм поета, якщо мати на увазі естетичні аспекти, нерідко знаходив для себе стильовий вираз у чисто реалістичних, «неметафоричних» барвах і тонах: «Минув як сон блаженний час і готики й барокко. Іде чугунний ренесанс, байдуже мружить око». П. Тичина умів владною рукою сполучати, синтезувати мало не всі можливі стилістичні складники новітньої поезії.

Свідомо обраний планетарний і космічний масштаб світобачення приходить до Тичини саме в книжці «Плуг». Вступний вірш збірки, що починається славнозвісними рядками «Вітер. Не вітер — буря!», насичений символікою небаченого досі виміру, яка й дає філософський ключ до всієї збірки.

А в написаій трохи згодом поемі «В космічному оркестрі» поет подав свій, глибоко індивідуальний варіант поширеної тоді романтики революційного «космізму». Варіант був, на відміну од інших, мистецьки вагомий: тут і грандіозні картини космосу, що викликають у пам'яті гетевський пролог до «Фауста», і одвічні питання типу: «Дух, що пройняв єси все, що ти єсть», і пристрасні роздуми, то патетично-утопічні, то болючі, над земними драмами революції...

Коли йдеться про інший, конкретний план поетичного осмислення історичного часу в творах П. Тичини, наводять хрестоматійні «На майдані» та «Як упав...», які О. Біленький називав «згустками народної епічної пісні». До них неодмінно слід додати менш популярний, але емоційно найсильніший з творів такого ж характеру, вірш «Зразу ж за селом», в якому передана незглибима трагедія українського села, — це за нього на поета в роки громадянської віїіни сипалися безперервні удари буквально з усіх воюючих таборів: «Випала ж зима! — Що тепер всім воля, врізали вам поля, в головах тополя, а голів нема».

До цього ж ліричного ряду, сповненого безпосередньої соціальної конкретики, треба віднести цикли «Ронделі» і «Псалом залізу». З кованих строф останнього циклу (тетраптих) постає картина хаосу і руїни, що їх переживало місто в роки революції, а водночас — і певні етапи духовної історії поетового сучасника (міського інтелігента), еволюція його складних переживань: від нерозуміння того, що діється навколо, від страху, болю, відчаю до зародження нової віри й надії:

Туркоче сонце в деревах,
голубка по карнизу.
Червоно в небо устає
новий псалом залізу.

Та особливо цікаві в «Плузі» суб'єктивно-особистісні цикли «Листи до поета», «Мадонно моя...», «На могилі Шевченка», а також полемічні вірші на літературно-естетичні теми — «Я знаю...», «Один в любов...», «Плюсклим пророкам». На прикладі цих творів можна збагнути одну з характерних особливостей ліричного мислення П. Тичини в період його творчого повносилля (на жаль, згодом ця риса була втрачена) — зіставлення різних граней предмета, про який ідеться, а іноді й різних альтернатив.

Про своє неприйняття тих чи тих проявів нової дійсності Тичина говорив тоді чесно і щиро. Він міг, наприклад, вибухнути гнівом проти насильства і беззаконня (як більшовицького, так і петлюрівського та білогвардійського), стаючи на захист найприродніших прав трудівника-селянина («Паліть універсали...»). Бунтівничі мотиви прорвались у другій частині диптиху «26. II — 11. III». Правда, у «Плузі» це вже окремі сплески політико-ідеологічних незгод поета з новою владою.

«Я дійшов свого зросту і сили, я побачив ясне в далині», — ці авторські визнання можна було б поставити епіграфом до наступної книжки — «Вітер з України» (1924). Це була доба непу, коли, як сподівався поет, починалось державне й національно-культурне відродження України. В особистому розумінні П. Тичина теж був готовий до нових звершень, чому сприяв високий його авторитет, моральний та поетичний, в найширших колах інтелігенції.

Варто зазначити, що, сходячи на вершини свого нового піднесення духу, промовивши горді слова — «Ніколи так душа ще не мужала», П. Тичина, проте, не став бардом суцільного оптимізму й тотального звеличення. Глибока тривога поета за людське майбутнє, якщо воно буде побудоване за догматами, як ми тепер знаємо, казарменого комунізму, відбилась у незакінченій поемі-феєрії «Прометей» (десь 1921—1923 pp.). Можна гадати, що подібні сумніви навідували поета і в наступні роки, але він не завжди зважувався дати їм художнє втілення.

Пафос національного відродження України, яке, гадалось йому, почало здійснюватись, пафос гордий, але не «бляшаний», зовсім не абстрагований від пам'яті про труднощі й перепони («Над твоєю весною такий іще вітер да тьма») — проймає найвизначніші твори, що увійшли до книжки «Вітер з України». Найяскравіший вияв знайшов він у вірші, що дав назву збірці, — і метафоричний переклик поета з Заходом та Сходом ніби має на меті підтвердити відому концепцію М. Хвильового (йому присвячений вірш) про «азіатський ренесанс», тобто національно-культурне відродження країн і народів, раніш пригноблених різними імперіями.

Цикли «Харків», «Вулиця Кузнечна», вірші «Надходить літо» і «Голод» (два полярні за змістом малюнки з життя тогочасного села — ідилія і трагедія...), «Перше травня на Великдень», «Ненависті моєї сило» — це все «соціологічна», а подекуди й філософська лірика про непрохололу від недавніх потрясінь українську дійсність. Лірика здебільшого двобарвна, світлі пасмуги переплітаються з темними, але в основі це все ж лірика надії, утвердження віри у завтрашній день.

У своїх поетичних роздумах П. Тичина тепер особливо часто звертається до постатей і явищ вітчизняної та світової історії й культури. В його поезії вони здебільшого перетворюються на символи чи навіть міфи, постаті історичних осіб, героїв легенд чи літературних творів у поета, як правило, травестуються, переосмислюються, до того ж переважно в соціологічному дусі. Саме такими в збірці «Вітер з України» постають київський ремісник Микита Кожум'яка, афінські громадяни Клеон і Діодот, Фауст і Прометей (у вірші «Ходить Фауст»). В такій модернізації, прямому чи уявному співвіднесенні героїв історико-культурної традиції з сучасністю завжди є певний ризик, і П. Тичина його не уникнув. У цьому вже були симптоми того безоглядного соціологізування поезії, яке так нищівно позначиться на всій подальшій творчості П. Тичини.

Книжка «Вітер з України» позначена неабиякою тематичною строкатістю, але власне особистої, інтимно-психологічної лірики тут майже не було. Тим-то цікавим знаком «відсвіження» його поетичної душі (М. Коцюбинський це називав — «пустити душу під чорний пар») став ліричний Кримський цикл 1925 р. Сенсуалістичний смак до безпосередніх вражень життя, які під його пером можуть набувати філософської значущості, втішаючи водночас зір і слух грою кольорів і тонів, промовляє тут за себе на кожному кроці. Це був один з найвищих — але чи не останній — сплеск Тичининої лірики.

Від «Сонячних кларнетів» до «Вітру з України», перших глав симфонії «Сковорода» і Кримського циклу — шлях, пройдений П. Тичиною справді по верхів'ях. Майже з кожною новою книжкою, навіть циклом він умів змінювати й доповнювати себе, розширювати діапазон своїх «артистичних» можливостей і форм. Після кларнетної музикальності першої збірки — афористичні вірші в прозі з їх інтелектуальними сюжетами, вкладеними в максимально лаконічні словесні обсяги, де «строфою» служить, по суті, фраза або зрідка абзац. Після цього (або одночасно з цим) — здійснене в «Плузі» повернення до чітких класичних форм, здебільшого з ясною розмовною і ораторською інтонацією. Ще більшу щедрість форм, розмаїття поетичних жанрів демонструє четверта книжка П. Тичини: від найтонших візерунків народнопісенної ритміки («Ярославна») — до гекзаметра; від слова, «покладеного на музику» — в таких віршах, як «La bella Fornarina» або «Перше травня на Великдень» — до витончених іносказань у формі казки, легенди, по-своєму перетлумачених класичних сюжетів.

У 30-х роках починається трагічний художній спад Тичининої поезії, основна причина якого полягала в тяжкій духовній скутості поета, у вимушеній конформності його суспільної позиції. Найбільш виразним прикладом може бути збірка «Чернігів» (1931). Після певного злету у воєнний період висока художність не часто навідувала поезію П. Тичини.