Творчість Григора Тютюнника

Григір Михайлович Тютюнник народився 5 грудня 1931 р. в селянській родині у с. Шилівці на Полтавщині. З шестирічного віку ріс у донецькому краї. Під час війни пішки прийшов до рідного села, зазнавши в дорозі не лише фізичних, а й глибоких моральних страждань. Вони, власне, супроводжували його й надалі, своєрідно концентруючи в собі всі етапи тяжких випробувань, які випали на долю нашого народу. Військову службу відбував на флоті у Владивостоці, де навчався у вечірній школі; тоді ж і пробував писати. Значний вплив на формування літературних смаків, на ставлення до літературної праці справив його брат (по батькові) — Григорій. Закінчив філфак Харківського університету. Провчителювавши рік у Донбасі, в 1963—1964 pp. працює в редакції газети «Літературна Україна», публікує там кілька нарисів та перші оповідання: «Дивак», «Рожевий морок», «Кленовий пагін», «Сито, сито...». 1966 р. вийшла його перша книжка «Зав'язь», яка була одним із яскравих виявів посилення ліризму в малій прозі. Водночас поява збірки і заперечувала нову тенденцію, коли поширена «ліризація» прози переростала у розпливчасте багатослів'я, смислове «безпредметництво».

Тематичною основою більшості творів збірки були враження й спогади про зруйноване повоєнне село. Фактуру оповідань складають точні штрихи побуту, часом — малюнки щоденного буття. У творах «Сито, сито...», «Дивак», «Перед грозою», «Тайна вечеря», «Смерть кавалера» та пізніших — «Обнова», повістях «Облога», «Климко», «Вогник далеко в степу» — бачимо багато в чому автобіографічний образ «пасинка війни», за яким проглядалися доля і психологія цілого покоління. Важливі риси стилю Гр. Тютюнника — простота розповіді, розмовні інтонації. Ліризм першої збірки — не лише стильова ознака, а й настроєва домінанта, що зумовлює глибинну поетичність творів, зміст яких увиразнюють пластичні малюнки природи («Дивак», «Зав'язь», «Холодна м'ята», «На згарищі», «Проти місяця», «Печена картопля»). Лаконічні діалоги, недомовленість, за якою криється багатий підтекст. Широко послуговується письменник монологічними формами оповіді, зокрема внутрішнім монологом, який то наближається до мови автора у «дорослих» оповіданнях, то істотно відмінний од неї у творах про дітей. Його оповіданням, за словами Янки Бриля, «притаманне авторське вміння не просто показати людину, а й поріднити її з читачем, заразити читача почуттями героя, зацікавити його гіркою й щасливою долею».

У 1968 р. «Литературная газета» оголосила всесоюзний конкурс на краще оповідання. Гр. Тютюннику було присуджено премію за оповідання «Деревій». Цей твір дав назву збірці (1969), до якої увійшли декілька оповідань і повість «Облога», — її малий герой іде дорогами землі, щойно визволеної від фашистської окупації. Всі події та явища подаються у сприйманні підлітка Харитона, який набуває гіркого досвіду в зустрічах із найрізноманітнішими людьми та обставинами. Самотній і неприкаяний, він тужить за домівкою і тягнеться до людей світлих, простих, у чиїх вчинках бачить відповідь на запитання: «Навіщо?»

У 70-ті роки з'являються в пресі нові твори Гр. Тютюнника. У Талліні виходить збірка його оповідань естонською мовою (1974). Журнал «Сельская молодежь» (1979. № 1) повідомляє, що його нагороджено медаллю «Золоте перо» за багаторічне творче співробітництво. Виходять друком збірки «Батьківські пороги» (1972), «Крайнебо» (1975), «Отчие пороги» (Москва, 1975), «Коріння» (1978). Улюблені герої Гр. Тютюнника — ті люди, що просто живуть життям високодуховним, але не піддаючись оманливим «ідеалам»: протистояння людини природі, людини людині тощо. Це такі особистості, як Данило Коряк («Деревій»), бабуся Марфа і старий Терешко (цикл «Крайнебо»), Юхим Кравчина («У Кравчини обідають»), дядько Никін (однойменне оповідання), Леся («Холодна м'ята»).

В оповіданні «Три плачі над Степаном» люди, віддаючи землі тіло свого односельця, оплакують добру, чесну, працьовиту людину, поряд з якою всім було добре, — турботливого чоловіка, сина й товариша, найкращого колгоспного водія. Лише про одне ніхто не згадав: любив Степан, «як на яблуню у спілих яблуках сліпий дощ іде... Тоді вони й плачуть немов, і сміються...». Цей поетичний світ, який пішов із життя, збіднивши його, краса душі цієї особистості, неповторної й незамінної, дорогі письменникові.

Обираючи найзвичайніші, «найневиграшніші» ситуації, він створював яскраві, індивідуально неповторні характери, серед яких часто трапляються не «апробовані» літературою. Далека від стандартів композиція оповідань «Дивак», «У Кравчини обідають», «М'який», «Бовкун», «Нюра», а в таких творах, як «Іван Срібний», «Син приїхав», «Дядько Никін», «Оддавали Катрю», «Три зозулі з поклоном», «Устим та Оляна», «Кізонька», сюжет вибудовується навколо однієї події, яка допомагає з'ясувати сутність людини, вихідні точки її вчинків, її життєву позицію.

У долі своїх земляків і рідних побачив Гр. Тютюнник розселянювання села протягом майже півстоліття, бачив причини та основи невідворотної деморалізації людини, виродження народних традицій не лише в розумінні обрядів, а й у самому ставленні її до цінностей життя, до землі, до праці, одне до одного. Незворотні зміни в людському єстві закладалися тоді, коли всіма засобами витравлювалося в селянинові почуття господаря на землі («Комета», «Облога», «Три зозулі з поклоном», «Бовкун», окремі сторінки повісті «День мій суботній»). Унікальний малюнок створено в новелі «Медаль»: суцільною фантасмагорією постає церемонія вручення медалі «За трудову доблесть» — за успіхи у тваринництві — умираючій від голоду людині у вимираючому чи то порожніючому селі.

Він був одним з перших серед тих, хто ше з початку 60-х замислився над важливістю моральних, духових чинників, без яких жоден матеріальний добробут не принесе повноцінності життя. З неабиякою художньою силою показуючи внутрішню порожнечу Дзякуна («Син приїхав»), що став рабом речей, грошей, письменник не глузує з нього, хоч і не приховує своєї відрази, — він сприймає це як драму, тим серйознішу, що його герой свого становища не усвідомлює, так само, як і ті, хто його оточує. Гр. Тютюнник приходив до думки, що на селі ще виразніше, як у місті, виявлявся процес руйнації гуманістичних принципів, утвердження споживацького ставлення до праці, природи, світу. Все це не просто роз'єднує людей, а постійно підточує їх ізсередини, руйнуючи милосердність, співчуття, взаєморозуміїшя («Оддавали Катрю», «Грамотний», «Нюра», «Устим і Оляна», «Поминали Маркіяна»).

На початку 70-х років пише він і твори для дітей, видає збірки оповідань «Ласочка» (1970), казок «Степова казка» (1973). Серйозно й довірливо розмовляючи з малим читачем, автор розповідає йому про звірів як про наших менших братів, про людину, що знає й розуміє життя природи. Дитячі твори Гр. Тютюнника будуються як своєрідні діалоги між людиною й природою.

Повість «Климко» (1976) написана на тому самому матеріалі, що і «Облога», дещо подібна до неї композиційно, однак має істотні особливості. «Облога» — про трагічну дисгармонію, спричинену наступом тоталітарного режиму на людську особистість, злочинним руйнуванням села, основ народного життя, що призводило до деморалізації, роз'єднаності людей, розвитку в них гірших якостей. Климко ж чітко знає: самотнім і бездомним його зробив ворог, який з війною прийшов на нашу землю. Він не стає мучеником чи жертвою, його натура більш активна, дійова, це маленький борець, — і саме тут виразно простежуються і спільність його з Харитоном, і відмінності.

До цього ж покоління звернено повість у новелах «Вогник далеко в степу» (1978), лейтмотивом якої є світла думка про доброту людську, про її незнищенність і необхідність. Письменник наче стомився від безперервних страждань своїх юних героїв — разом з ними — од надміру тягаря, кинутого історичною долею на їхні слабосилі плечі, на їхні незахищені серця. І він звернувся до тієї сили, що допомогла народові витримати найтяжчі випробування, — сили взаємодопомоги, дружби, милосердя.

За книжки «Климко» і «Вогник далеко в степу» Гр. Тютюннику присуджено літературну премію ім. Лесі Українки 1980 р.

В останні місяці життя письменник працював над повістю «Житіє Артема Безвіконного», яка лишилась незавершеною і в якій бачимо і м'яку усмішку автора, і безліч потішних деталей, і гіркі подробиці нашого життя. І от найтривожніший штрих історії, пов'язаної зі спробою самогубства Оксьона: «Сусіди помалу розійшлися, і в очах у них чаївся жаль, що так нічого й не скоїлося, тільки подратували». Вірний собі, Гр. Тютюнник не осуджує людей за таку їхню здатність. Але в яку страшну психологічну безодню — уже не вперше — зазирнув художник. Зрештою, ця безодня затягнула і його самого.

У березні 1989 р. творчість Гр. Тютюнника посмертно відзначено премією ім. Тараса Шевченка.

За паралельності мотивів різних творів Гр. Тютюнника в них немає двох однакових характерів. Крім того, ці твори практично неможливо розтинати літературознавчим скальпелем — через них можна лише осягнути серцевину народного, національного характеру та зміни, які відбуваються в ньому під впливом конкретних соціальних умов.

Естетична цінність його творів невіддільна од етичної сутності таких вічних категорій духовності, як доброта, честь, громадянська гідність, милосердя, чулість. Один із найдраматичніших і найсвітліших художників другої половини XX століття, він утверджував кожну окрему людину як найвищу цінність буття й, відповідно, фіксував ті тяжкі втрати для всієї людської спільноти, а далі й для Всесвіту, які спричинюються поруйнуванням хоча б однієї душі.