Творчість Дмитра Фальківського

Д. Фальківський (справжнє прізвище — Левчук) народився 3 листопада 1898 р. у с. Великі Липеси (тепер Брестська область) в бідній селянській родині. 1920 р. добровільно вступив до лав Червоної Армії, згодом кілька років служив в органах Надзвичайної комісії Білорусії.

Перші віршовані публікації молодого автора з'явилися на сторінках київської газети «Більшовик», а невдовзі у двотижневику «Глобус» (1924, № 25) була надрукована його перша поема «Чекіст». Романтизація «червоного терору» губилася в масовому віршованому потоці, де на всі лади оспівувалася класова ненависть як єдина і незмінна цінність «історично закономірної» диктатури пролетаріату.

Однак дебют Д. Фальківського було помічено. Про нього схвально відгукнувся Б. Коваленко, якому імпонувала «ідейно чітка» позиція поета. Не дивно, що поет потрапив спочатку до «Плугу», очолюваного С. Щупаком, а потім — до «Гарту», однак дуже швидко порвав з ними. Д. Фальківський почав шукати свій шлях, звернувся до епічних жанрів («Краском», «Селькор», «Чабан»), Але ці твори не задовольняли автора.

Свою стихію як поет Д. Фальківський відкрив у ліриці. Стає членом літературного угруповання «Ланка» (з 1926 р. — МАРС), де обстоювалися погляди на мистецтво, близькі до поглядів «неокласиків» (а після утворення ВАПЛІТЕ — і ваплітян), підтримувалась зорієнтованість письменників на високий фаховий рівень, виявлення та розвиток талантів. У доброзичливому оточенні «ланківців» — Б. Антоненка-Давидовича, Г. Косинки, В. Підмогильного, М. Івченка, Т. Осьмачки та інших — Д. Фальківський написав свої кращі поезії. Особливо по-чоловічому міцною, була його дружба з Є. Плужником, якому він присвятив вірша «Одшуміло літо... Одспівало жито».

За своє коротке життя, що трагічно обірвалося, він встиг видати поему «Чабан» (1925) та три поетичні збірки: «Обрії» (1927), «На пожарищі» (1928), «Полісся» (1931); активно друкувався в періодиці, пробував писати прозу та публіцистику, перекладав з білоруської (Я. Пуща), російської (М. Ушакова), німецької (О. Копель) мов.

З особливою драматичною гостротою розкривається Д. Фальківським протиборство життя і смерті, вияви якого авторові довелося спостерігати й переживати в роки громадянської війни та під час служби в ЧК. Показовий щодо цього вірш «Нас тільки сотня...», в якому поет заперечує поширену в 20-ті роки думку про те, ніби масові жертви виправдовуються благородною метою революції і що іншого шляху до світлого майбутнього немає. Або «Зійшлись обоє на багнетах», трагічними персонажами якого є батько і син, розведені фатальними подіями по ворожих таборах:

І довго ждали б два багнети
(В очах кривавий перелив),
Та хтось із-заду з кулемета
Обох скосив...

Такою була правда національної трагедії в Україні, де багато родин розтиналося по живому на непримиренні табори, як це зобразили М. Хвильовий у новелі «Я (романтика)» чи Ю. Яновський у романі «Вершники».

Для Д. Фальківського поетичне віддання цієї трагедії стало визначальним. Він осмислював бачене як безпосередній учасник кривавих подій і тому вважав неприпустимим бодай найменший прояв віршованого легкопису.

Мабуть, було в цій нещадній правдивості щось і від власної спокути... Саме етичне прозріння Д. Фальківського не дозволило його ліриці розминутися з моральними загальнолюдськими ідеалами.

Свідомо обрана поетом позиція, зрозуміло, викликала невдоволення офіційної критики й вимагала од нього громадянської мужності. Поет шукав опори у визнаних людством етико-філософських категоріях і ними виміряв глибину трагічної правди:

А там, де льон мережить тіні,
Чиясь розбита голова
Вп'ялась очима в небо синє,
Проклявши людськість і права.

Не часто траплялися в українській поезії тих літ твори, які б вражали таким душевним болем за людину («В степу коса збиває роси...»).

Д. Фальківському були чужі котурни бадьористої патетики, в бік якої дедалі більше штовхали письменників офіційна критика, утверджуване тоталітарне суспільство. На його думку, це був би шлях лицемірства й зневажання долі свого народу. Відтак у його ліриці з'являються мінорні інтонації. Як і в поезіях В. Сосюри чи Г. Косяченка, вони народжені тогочасною драматичною дійсністю, що не вичерпувалась, за свідченням М. Доленго, непівськими обставинами та «суто економічними чинниками». «Хай мінор, зате щирий мінор!» — змушений був виправдовуватися поет перед критиками, які звинувачували його в «декадентстві». «Чи ж я винен, що з віршів кар'єр не роблю й не робитиму я?» — заявляв він, відкидаючи перспективу благополучного римувальника політичних гасел як аморальну.

Ряд його поезій перейнято тривожними, віщувальними видіннями:

... і раптом долу
впадеш під стальні копита,
і запечеться кров'ю на вустах
тавро підков, цвяхованим півколом.
І вже не встать тобі,
не звести руку,
не ухопиться знов за повідки,
не загнуздать коня на біг прудкий,
на біг непевний на непевнім бруку.

17 грудня 1934 р. Д. Фальківського розстріляли як «терориста-білогвардійця» разом із братами Крушельницькими, О. Влизьком, Г. Косинкою та К. Буревієм...