Творчість Григорія Чупринки

Давно побутують припущення, що Г. Чупринку розстріляно випадково, під час більшовицької облави, коли поет повертався до Києва від батьків з села Гоголеве колишнього Остерського повіту Чернігівської губернії, де він народився 9 грудня 1879 р. Дата смерті — 1921, мабуть, з'явилася пізніше, бо А. Лейтес і М. Яшек у своєму бібліографічному довіднику «Десять років української літератури (1917—1927)» вказують на 1919. Цю ж дату зазначають і А. Лебідь та М. Рильський у літературній хрестоматії «За 25 літ». Чому ж так довго стверджувалося, що Г. Чупринка був розстріляний у 1919 p., коли в ці перші пореволюційні роки легко було документально уточнити? Мабуть, тому, що в 1919 Г. Чупринка справді був заарештований чекістами за підготовку, як стверджується у виданні «Вибраних поезій» (X., 1930), «протирадянського повстання на Чернігівщині з метою дезорганізації більшовицького запілля». Було його заарештовано начебто в Києві й вивезено до Кожухівського концентраційного табору під Москвою, але згодом, через два роки, його звільняють, і він повертається до столиці.

Відомо, що в 1905—1909 pp. його кілька разів заарештовували жандарми, ув'язнювали — то в Лук'янівській тюрмі, то відправляли аж до Смоленська... Він часто пробирався до рідного Гоголева, але нелегально, бо його позбавляли права з'являтися на Чернігівщині. Тому Г. Чупринка перебував у Києві, де в нього було чимало друзів, знайомих, де він 13 травня 1907 р. у газеті «Рада» друкує свій перший вірш «Моя кобза».

Видавець Олекса Коваленко залучив Г. Чупринку до роботи в новому, організованому 1909 р. — журналі «Українська хата». Захоплений новими ідеями відродження української літератури з творчим використанням новітніх течій і напрямів в російській, польській, французькій та інших літературах, Г. Чупринка пориває із газетою «Рада» і переходить на позиції «Української хати».

Полеміка між «радянами» й «хатянами», на жаль, витлумачується до сьогодні надто одноплощинно, без належного урахування тогочасних суспільно-політичних і культурно-мистецьких явищ і проблем. Щоденна газета «Рада» почала виходити з 15 вересня 1906 р. на зміну забороненої царським урядом «Громадської думки», проіснувала до липня 1914 р. і зробила багато корисного для української літератури. На її сторінках постійно друкувались О. Олесь, С. Васильченко, М. Вороний, Б. Грінченко, В. Винниченко.

Г. Чупринка виступав проти «радян» тому, що сам тяжів до авангарду в поезії, який обстоювала «Українська хата». Втім, не поділяв він і «хатянську» оцінку революційної хвилі, яка, на думку «хатян», несла в собі жорстокість, свавільство й нову несправедливість, та й взагалі не бажав впрягатися в безкінечні суперечки. Систематично в «Українській хаті» Г. Чупринка не співробітничав — не з його бурлацькою, схильною до богемності вдачею було вдумливо вчитуватися в дискусійні статті. Його часто бачили в різних районах Києва — то в Голосієві, то на Подолі серед невдах-літераторів, художників, то на Деміївці, серед злодіїв, проституток.

Навряд поет зібрав би в окрему збірку свої вірші, друковані в газетах «Рада» і «Слово», тижневику «Рідний край», щомісячниках «Літературно-науковий вісник» і «Українська хата», двотижневику «Чорна Рада», якби не О. Коваленко. Передусім завдяки йому в 1909—1913 pp. виходять поетичні книжки Г. Чупринки «Огнецвіт», «Метеор», «Ураган», «Білий гарт», «Сон-трава», «Контрасти», поема «Лицар-Сам», перші три з яких упереджені захопленим словом О. Коваленка. У присвяченому йому вірші «Поет» Чупринка писав:

О ні. Поет — не гладіатор,
Що бавить натовп цирковий!
Поет — пророк. Поет — новатор
І вільний мучень життьовий.

Цей викличний, нехарактерний для української літератури погляд на роль поета спричинився до гострої реакції, особливо з боку тих, хто сповідував лише громадянське призначення літератури. Г. Чупринка спонукально вдається до іншої крайності — вивищує поета над «юрбою», не здатною зрозуміти його ідеальних поривань в блакитні простори, його інтуїтивних, магічних осяянь і холодної космічної самотності (вірш «В царстві висот»).

Проте в цьому натхненному протесті та самолюбному викликові «мізерній юрбі», мабуть, було більше декларацій, пишної риторики, мелодраматичного епатажу, ніж справжніх авторових болей і переживань.

Свого часу та й, на жаль, до сьогодні поезія Г. Чупринки в декого асоціювалася з його віршем «Дзеньки-бреньки», ідейно-смисловий настрій якого автор не випадково уточнив: «поетичний жарт»:

Викликає ясний дух
Вірш легесенький, як пух,
Вірш, як усміх неньки,
Вірш маленький,
коротенький,
Без задумки, без вагання,
Без кохання, без благання,
І серденьку легко-легко,
Бо прогнали сум далеко
Дзеньки-бреньки.

Справді, у Чупринки чимало таких творів, що заворожують самим поетичним звукописом, мелодикою ритму, дзвінким переливом тонів. І саме гіпнотична сила ритму є їхньою основною силою, чарівною прикметою, що заступають всі інші, не завжди вдалі художні компоненти.

Його перу належать двадцять дві літературно-критичні статті й рецензії, зокрема про твори І. Нечуя-Левицького, Г. Хоткевича, М. Вороного, М. Філянського, Михайла Жука, Михайла Семенка. У першому посмертному найповнішому виданні творів Г. Чупринки в Празі 1926 р. упорядники вмістили 447 творів, а саме — 423 вірші українською мовою, 2 — російською і 22 рецензії.

Поезія Г. Чупринки мала різні оцінки. Наприклад, журнал «Книгар» у лютому 1919 р. опублікував статтю М. Зерова «Гр. Чупринка. З приводу нового видання творів», в якій критик категорично узагальнив: «Мало має права Чупринка на титул українського Бальмонта».

І все ж ця поезія є своєрідною кардіограмою духовного биття серця значної частини української інтелігенції першого десятиріччя XX ст. Це складний період нашої духовної історії. Він пов'язаний із емоційно стимульованим активним пробудженням національної свідомості, розумінням необхідності вироблення нових шляхів розвитку національної культури й літератури, динамічною гонитвою за новими образами, за новими формами й засобами самовираження. Певну роль відіграв у цьому процесі символізм, який в кінці XIX — на початку XX ст. захопив і Україну. Г. Чупринка був добре обізнаний з творчістю Едгара По, Шарля Бодлера, Поля Верлена, Артура Рембо, Стефана Маллярме — усіх тих, хто пробував вивищити поезію над прозаїчною буденністю й надати поетичній формі магічних властивостей.

Щодалі відчувалося, що дійсність відштовхувала чутливу до болей і страждань мистецьку душу Г. Чупринки: він волів краще відсторонитися од драматичних суперечностей життя, ніж прагнути їх гармонізувати. Проте стихійність, розкутість і мелодійність його поетичного самовираження не раз «коригувалися» внутрішньою потребою «зазирнути» в світ реальний, побачити, яким є його власне, справжнє, а не уявне, переживання народної долі (вірш «Ти не чув?..»):

Ти не чув?.. А чути треба,
Як співають люди в горі,
Як співають люди в муках,
Як здіймаються до неба
Душі змучені та хворі
В довгих, вистражданих звуках.

Такі настрої подибуються в поезії першого періоду творчості, хоч дають про себе знати й пізніше. Але він вподобав роль, «маску» романтичного Поета, який виборсується з-під тяжкого, безпросвітнього емоційного тягаря болей і страждань довколишнього світу й «оселяється» в «чертогах світознання».

Він прагнув оновити форми й ритми української лірики, бути в авангарді поетичного новаторства, проте, на щастя, не відірвався од художньої стихії рідної культури. Це поет перехідної епохи — від української класичної традиції, яку він освоїв і розвивав, до українського модернізму з його імпресіоністичними, символістичними та експресіоністичними образно-стильовими течіями.