Творчість Юліана Шпола (Михайла Ялового)

Приголомшений напруженою ситуацією, що склалася на початок 1933 р. (голодомор, примусова колективізація), М. Хвильовий виїхав на Полтавщину, аби почути все з перших уст. Коли повернувся до Харкова, дізнався про неординарні події: почалося цькування усуненого з посади наркома освіти М. Скрипника; ДПУ оголосило про викриття контрреволюційної організації в Наркомземі СРСР на чолі з українцем Ф. Конаром. А найболючішою подією був арешт Михайла Ялового — одного з найближчих його однодумців і друзів... Це вже був безпосередній тяжкий удар по середовищу Хвильового.

Що ж це за постать — Михайло Яловий (у художній літературі виступав як Юліан Шпол), якого добре знали в 20-х — на початку 30-х років, а сьогодні фактично невідомий навіть історикам літератури?

Народився він у с. Дар Надежді, Червоноградського району на Полтавщині (нині Сахновщинський район Харківської області). Навчався у Миргородській гімназії, потім на медичному факультеті Київського університету, який не закінчив, захопившись революційною діяльністю. У час громадянської війни брав активну участь у боротьбі на боці більшовиків, очолював Червоноградську раду робітничих, селянських і солдатських депутатів. З 1918 p. — член Української комуністичної партії. І хоча потім перейшов до КП(б)У, все це в 30-х роках стало причиною арешту, звинувачень у контрреволюційній діяльності. Як наслідок — заслання до концтабору, звідки вже не повернувся.

Свою творчу діяльність письменник постійно поєднував із журналістсько-видавничою роботою: був редактором газети «Селянська біднота», заступником головного редактора журналу «Червоний шлях», головним редактором ДВУ.

Драматична особливість його творчої біографії, на наш погляд, полягала в тому, що, активно працюючи в гурті поетів-футуристів, потім у «Гарті», ВАПЛІТЕ (перший президент), Пролітфронті, він був, насамперед, громадським діячем, дбайливим, щирим товаришем, а вже опісля — митцем. Часто траплялося так, що актуальний сюжетний матеріал художньо переосмислював уже з чималої часової дистанції, а головне, в тій стильовій тональності, яка вже втрачала домінантні позиції на арені поточного літературного процесу. Тому твори Ю. Шпола немов «запізнювалися» у своїй функціональності і, бувало, не знаходили свого читача на час публікації. Навіть найдовершеніший і найвагоміший в його доробку роман «Золоті лисенята» (1929) ледве здобувся на кілька посередніх рецензій. Подальша ж трагічна доля самого автора спричинилася взагалі до забуття на довгі десятиліття аж до сьогодні.

А починав творчий шлях письменник не випадково під найменш знаним псевдонімом — Михайло Красний. Він був сповнений віри в революційні ідеали, побудову нового щасливого життя і через масову періодику агітував за нього й своїх читачів. Популярною була його агітаційна казка «Треба розжувати», що друкувалася в «Селянській бідноті» (червень, 1920 р.) і тоді ж вийшла окремим виданням.

Досить партійно-тенденційним був молодий письменник і в поезії, якою захопився згодом. У 1921 p., разом із М. Семенком та В. Алешком, започатковує «Ударну групу поетів-футуристів» (Харків). Невдовзі в більшому об'єднанні підписує програмну редакційну статтю футуристів у альманасі «Семафор у майбутнє» (1922). Видає у цьому дусі збірку поезій «Верхи» (1923).

Та вже на початку 1925 p., втративши творчий інтерес до футуристичного «Комункульту», письменник разом з О. Слісаренком та М. Бажаном переходить до «Гарту». Відтоді М. Хвильовий з Ю. Шполом були до останніх днів життя найщирішими друзями, що засвідчено в багатьох спогадах сучасників та у «Вступній новелі» самого М. Хвильового до тритомника його творів (1927).

Очевидно, не без М. Хвильового, як засновника нового стильового напряму — романтики вітаїзму, Ю. Шпол у середині 20-х років почав писати малу прозу в романтичному ключі («Три зради», «Червоний перстень» та ін.). Перший твір жанрово визначений автором як «Романтичне оповідання на 3 розділи з інтермедією та епілогом». Ідея твору лежала «на поверхні»: революція — понад усе! Заради неї можна йти на будь-які жертви... Цьому ж автор фактично присвятив і розгорнуту епічну оповідь — роман «Золоті лисенята» (Вапліте. 1927. № 4—5). Тут романтичний стиль поєднано з імпресіонізмом, твір наповнений образами-символами. Все це навіть сьогодні одразу ж навертає на згадку про «Блакитний роман» Г. Михайличенка, що, з'явившись на самих першопочатках пореволюційної літератури, викликав чималу дискусію в критиці. Роман Ю. Шпола резонансу не мав.

1929 р. «Золоті лисенята» з'явилися окремим виданням, затим — повторно, але й вони також лишилися непоміченими критикою, хоча в пізніші часи не раз згадувалися в негативних «обоймах».

Твір — про пошуки шляхів революційної боротьби, з широкими підпільними зібраннями й провалами конспірацій, терористичними актами і небезпечно-романтичними подорожами, щасливими хвилинами кохання і психологічними драмами на цьому грунті. Хоча цілісного фабульного стрижня в «Золотих лисенятах» немає. Роман тримається на кількох авантюрно-драматичних оповідях, сюжетні лінії яких через основних персонажів наприкінці твору все ж в'яжуться у спільний вузол. Важче сприймається аж ніяк не органічний символізм твору, що позначається передовсім на індивідуалізованості художніх образів. І навіть загальний символ «золотих лисенят» — сонячних променів нового дня, втрачає свою оригінальність на цьому тлі.

Твір забирав увагу все тією ж авторською концепцією одержимості героїв-романтиків, їхньою саможертовністю в ім'я втілення «теорії» загальної рівності. Майже всі вони зазнають краху. Втім, це не фанатики чи бездушні манекени. Відчувається, що автор вклав у ці постаті свою пристрасть, що вони йому внутрішньо близькі.

Пробував письменник виявити себе і в гумористично-іронічній прозі та драматургії: комедія «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928), оповідання «Голомозий гевал» (1927) та «Веселий швець Сябро» (1930). Та чогось істотного до загального сприйняття написаного Ю. Шполом вони не додають.

Він був засуджений у вересні 1933 р. на десять років виправно-трудових таборів. Висланий на Соловки. Після перегляду справи «особливою трійкою» Ленінградського УНКВС розстріляний 3 листопада 1937 p., як і велика група української інтелігенції.