Творчість Остапа Вишні

Народився Павло Губенко (Остап Вишня) 13 листопада 1889 р. на хуторі Чечва біля с. Грунь Зіньківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області) в багатодітній родині. Закінчив початкову, потім двокласну школу в Зінькові, згодом навчався у Києві, у військово-фельдшерській школі, яку закінчив у 1907 р. 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, однак залишив навчання й віддався журналістській та літературній роботі.

Сам гуморист у «Моїй автобіографії» (вийшла у 1927 р.) з притаманними йому іронічними самокпинами щодо своїх революційних «одіссей» писав: «Як ударила революція — завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної ради в університет, а з університету в Центральну раду. Тоді до св. Софії, з св. Софії до «Просвіти», а з «Просвіти» на мітинг, з мітингу на збори...»

Ця активна «державна» діяльність закінчилася тим, що в 1919 р. П. Губенко, як і чимало ентузіастів відродження національної культури, діячів, урядовців УНР, потрапляє до Кам'янця-Подільського, а весною 1920 р. повертається до Києва. Восени його заарештовують. Втім, не виявивши «компромату» в діях П. Губенка ні за гетьманщини, ні за петлюрівщини, його випускають із в'язниці в квітні наступного року.

Перший свій сатиричний твір «Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матеріалом для конституції бути не може)» за підписом П. Грунський письменник надрукував у газеті «Народна воля» 2 листопада 1919 р. У квітні 1921 р. П. Губенко стає працівником республіканської газети «Вісті ВУЦВК» (редагував її В. Блакитний), а кількома місяцями пізніше — й відповідальним секретарем «Селянської правди» (редагував С. Пилипенко), на сторінках якої 22 липня 1921 p. під фейлетоном «Чудака, їй-богу!» вперше з'явився підпис Остап Вишня.

Слово гумориста користувалося дедалі більшою популярністю. Виходить одна за одною й збірки усмішок письменника: «Діли небесні» (1923), «Кому веселе, а кому й сумне» (1924), «Реп'яшки», «Вишневі усмішки (сільські)» (1924), «Вишневі усмішки кримські» (1925), «Щоб і хліб родився, щоб і скот плодився», «Лицем до села», «Українізуємось» (1926), «Вишневі усмішки кооперативні», «Вишневі усмішки театральні» (1927), «Ну, й народ», «Вишневі усмішки закордонні» (1930); двома виданнями (1928 і 1930) побачило світ зібрання «Усмішок» у чотирьох томах тощо.

26 грудня 1933 р. Остапа Вишню було заарештовано; 23 лютого 1934 р. судова «трійка» визначила міру покарання — розстріл, а 3 березня рішенням колегії ОДПУ його замінили десятирічним ув'язненням. Письменник відбував ці строки в Ухті, Комі АРСР, на руднику Еджит-Кирта — був на різних роботах, якийсь час працював фельдшером, плановиком у таборі, в редакції багатотиражки Ухтпечтабору «Северный горняк».

3 грудня 1943 р. Остап Вишня вийшов через ворота Бутирської тюрми в Москві на волю. В наступному році він повертається до українського читача, надрукувавши 26 лютого в газеті «Радянська Україна» усмішку «Зенітка», що обійшла усі фронти, часто звучала по радіо. Через кілька років виходять політичні фейлетони та памфлети «Самостійна дірка» (1945), збірки гумору «Зенітка» (1947), «Весна-красна» (1949), «Мудрість колгоспна» (1952), «А народ воювати не хоче» (1953), «Великі ростіть!» (1955), «Нещасне кохання» (1956) та ін. Він працював над перекладами творів із російської та світової класики — М. Гоголя, А. Чехова, О. Сухово-Кобиліна, Марка Твена, О'Генрі, Б. Нушича, Я. Гашека, Я. Неруди. Проводив велику громадську роботу (був членом редколегії журналу «Перець» і одним із найактивніших його співробітників, членом правління Спілки письменників України). Помер Остап Вишня 28 вересня 1956 р.

На початку 20-х років О. Вишня свою художню творчість пов'язує з найважливішими тогочасними політичними й соціальними подіями, змінами в житті, зокрема села з його одвічною темрявою та забобонністю. Цій тематиці присвячені книжка «Вишневі усмішки (сільські)», а також «Лицем до села», які стали помітним явищем у творчій біографії письменника.

Найперше привертає увагу художній типаж в усмішках — багатий, своєрідний і різноманітний, як різноманітні й уособлені ним вади, недоліки. Можна сказати, і персонажі, зображені в творах, і проблеми, осмислені автором, — це сама дійсність, це саме життя села в неповторній вишнівській художньо-гумористичній інтерпретації. В усмішках і фейлетонах «Село — книга», «Як гусениця у дядька Кіндрата штани з'їла...», «Газета — дуже велике діло», «Сільська юстиція», «Гіпно-баба» персонажі розкриваються в несподіваних життєвих ситуаціях. Тут проявляється неповторне обдаровання митця влучно підмітити негативне, своєрідно «вжитися» в створюваний образ героя чи антигероя, знання оригінальних людських типів, численних життєвих бувальщин, зрештою всіх тих реалій, що природно ввійшли в його гумористику (сюжети, комічні колізії, риси облич і вдачі героїв, дотепи, живі, з народного мовлення вихоплені слівця, фразеологізми, інтонації тощо).

Для викриття негативних явищ письменник користується ефективною зброєю сатири. З жанрового боку серед його творів не тільки усмішки: він так само активно виступає у жанрі фейлетона й малого фейлетона, як твору документального, а також гумористичного оповідання («Село згадує», «Дід Матвій», «Ярмарок»). І все ж слушно буде відзначити: автор усмішок, фейлетонів чи оповідань — не тільки викривач, його талантові притаманна поетичність в осягненні світу, ніжність і лагідність у ставленні до людини, до природи.

Особливо характерні з цього погляду «Вишневі усмішки кримські» (1925). Остапа Вишню зацікавила тема Криму, минуле цього краю, чарівна природа гір і морського узбережжя. Читаючи усмішки «Крим», «Там, де цар пішки ходили...» , «Гурзуф», спостерігаємо, як факти й події минулого, географічні особливості, побут і звичаї людей здобувають тут доброзичливо-гумористичне осмислення.

Ліричні відгомони душі на неповторну красу кримських пейзажів, психологічна готовність до сприйняття місцевих легенд і жартівливо-усміхнений настрій оповідача — ось складові тієї гумористичної атмосфери, що позначає мальовничі пізнавальні усмішки «Кримська ніч (Лірика з екзотикою)», «Кримський місяць (І це лірика)», «Кримське сонце», усмішки подорожувань («Туристи», «Бережком!... Бережком!») тощо.

О. Вишня бачив порочне й потворне в житті, але ототожнював його з «хворобами» зростання, які, вірилося, можна з часом перебороти. Втім це була одна з численних ілюзій, що їх у 20-ті роки сповідувало чимало сумлінних, чесних митців. Гуморист зі щирою вірою в успіх справи створює цикл українознавчих усмішок «Українізуємось» (у 1926—1929 pp. збірка витримала шість видань), у яких провідним є мотив відродження національної гідності народу. В усмішках ставляться проблеми розвитку національної мови, культури, вільного й повного впровадження мови в державне користування. Не випадково майже п'ять десятиліть для цих творів було визначено «надійне» місце охорони — спецфонд: закладені в них ідеї були не сумісні з ідеологічними догмами щодо загального інтернаціоналізму, «зближення» й «злиття» націй.

З добрим усміхом, не уникаючи й іронічних кпинів над недоліками О. Вишня відтворює окремі епізоди з літпроцесу («Плуг», «Понеділок», «Вісті»); друкує добірку шаржів на М. Хвильового («Синя трясовина»), Г. Косинку («Однокутний бій»), М. Зерова («Воскресла») та ін. В театральних усмішках, мистецьких силуетах, усмішках літературних, дружніх шаржах (в останніх використовуються засоби пародійного жанру) влучно відтворюються індивідуальні особливості митців, атмосфера тогочасного літературно-мистецького життя.

Досягнення письменника загалом високо оцінила критика, хоча наприкінці 20-х — на початку 30-х років з'явилися й критичні відгуки, іноді навдивовиж упереджені. Такою була стаття О. Полторацького «Що таке Остап Вишня» («Нова генерація». 1930. № 2—4) та фактично передрук її, «збагачений» вульгарно-брутальними висловами на адресу письменника, в журналі «Радянська література» (1934. № 4). Належно поцінував доробок письменника М. Хвильовий в статті «Остап Вишня в світлі «лівої» балабайки» (Пролітфронт. 1930. № 4), де в дотепній літературно-памфлетній формі було заперечено всі вульгарно-соціологічні випади проти талановитого майстра («Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні, за те, що вони глибоко-трагічні...»).

Визначальні особливості гумору О. Вишні — багатство відтінків і барв комічного, по-народному соковита мова, своєрідно діалогізований виклад дії, мудрий, іронічно-усміхнений погляд оповідача на порушені проблеми. Дотепні й художньо неповторні діалоги — один із основних засобів характеристики й оцінки персонажів. Діалогам притаманні неоднозначність, життєво-змістова наповненість, колоритність.

Остап Вишня майстерно застосовує прийом зіставлення та поєднання в межах одного твору різних лексичних «шарів» і стилів — побутової і політичної, літературної і ділової, «протокольно»-канцелярської мови, стилю високого, ліричного й буденного. Джерело таких мовно-стилістичних прийомів і засобів — мовна практика народу, літературна класика, найперше — І. Котляревський, Т. Шевченко, М. Гоголь.

Свої особливості наклав на тематику та й стилістику творчості О. Вишні й повоєнний час. Після повернення з місць ув'язнення він мусив передовсім вдаватися до викриття капіталізму, буржуазних націоналістів, а радянське життя зображувати переважно у формах «позитивного» гумору.

У творах повоєнного періоду він часто виводить образ людини з народу (чи бодай подає про неї лаконічні відомості) — свого спільника, однодумця. Один із таких прикладів — постать діда Свирида в «Зенітці» як живе втілення кращих рис народного характеру. У ряді ж творів («Зоре моя вечірняя...», «У ніч під Новий рік», «Як вовки голову з'їли» та інших) роль такого образу відверто функціональна.

Як мудрий знавець природи й співець її щедротного світу постає Остап Вишня в усмішках власне мисливських — про перебування людини на полюванні, риболовлі, допитливість і вміння пізнавати звички й характери «мешканців» лісу, степів, річок, озер. Поетичний лад усмішок зумовлений тим, що в них діє спостережливий, багатий душею оповідач, якому притаманне чуття прекрасного й який уміє скористатися народним колоритним словом, знає численні «бувальщини» з мисливського побуту.

Внесок Остапа Вишні в розвиток української літератури вагомий, письменник був справжнім новатором, першим, хто прокладав шлях українській сатирі та гумору за нових умов, часто для цього жанру вкрай несприятливих, що й відбилося на життєвій і творчій долі майстра слова.