Творчість Миколи Вінграновського

Перший з-поміж рівних у плеяді «шістдесятників», Вінграновський витворив художній світ, законом якого є краса. Тут красиве все — національна гідність і повага до співземлян, ніжність і обурення, шаленство і скруха, ба навіть розпач і огида. За всієї життєвої конкретності цей світ принципово відмінний од реального і за вищим рахунком є бунтом краси проти недосконалості й приземленості життя.

Микола Вінграновський народився 7 листопада 1936 р. у с. Богополі, що разом із Голтою та Орликом утворили згодом надбужанське містечко Первомайськ на Миколаївщині. Ще за окупації, 1943 р. пішов у нульовий румунський клас початкової школи в Кумарах, а продовжував навчання в богопільській десятирічці, яку закінчив 1955 р. Тоді ж вступив до Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого на акторський відділ. А за два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний клас у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву.

Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом він зіграє головну роль у «Повісті полум'яних літ», обере своїм фахом кінорежисуру (створено ним десять художніх фільмів, серед яких — «Берег надії», «Климко» та ін.); присвятить О. Довженкові кілька поезій (присвят у Вінграновського небагато!). Та головне — довженківський добротворчий пафос, його розуміння творчості як торжества свободи і краси резонуватимуть у кожному слові поета.

З 1960 p., часу закінчення ВДІКу, М. Вінграновський — режисер Київської кіностудії художніх фільмів ім. О. Довженка. Від 1989 по 1993 рік був Головою Українського відділення ПЕН-клубу, і ця почесна неоплачувана посада — єдина з керівних, яку колись обіймав поет.

Уперше вірші М. Вінграновського побачили світ 1957 р. («Дніпро». № 2). Чотири поезії було опубліковано 1958 р. («Жовтень». № 8). Але справжній розголос принесла йому велика — на цілу сторінку — добірка віршів у «Літературній газеті» 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої». Наступного року та книжка, названа «Атомні прелюди», вийшла в світ і стала одним із головних побудників полемічного виру навколо нової поетичної генерації.

Як і мало бути, система зустріла новаторство негативно. На поета посипалися звинувачення в абстракціонізмі та сюрреалізмі, вкладені в уста людей, які зеленого поняття не мали про смисл уживаних термінів. Вгомоненню пристрастей посприяв М. Рильський, котрий 1962 р. у своїх «Вечірніх розмовах» відзначив обдарованість Вінграновського, сказав про виняткову національну виразність його лірики, вдалі й, на думку автора, невдалі образи. Але найбільше — сам історичний процес духовного розкріпачення особистості й зроджена ним жага нової естетики.

Лірика «Атомних прелюдів» була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм. Для творчого прориву у світ свободи, правди й краси, на що був настроєний М. Вінграновський і все його покоління, цього було недостатньо. Саме звідси — почуття невдоволеності, неповноти, непритульності, що є зворотним боком життєлюбних поетових поривань:

І людський світ, і людина в ньому — недосконалі, і подолання цієї недосконалості можливе тільки творенням іншої реальності, якою виступає мистецтво. У цьому сенсі художник, поет — ворог собі як людині певного часу з усіма притаманними їй оманами.

Сумний парадокс: наближення до справжнього, неперехідного, дійсного буде рухом від дійсності. А починається він уже в «Атомних прелюдах», тих моментах, де заявляє про себе образотворча сила Вінграновського, його абсолютне художнє чуття: «Червоні рожі синьою водою В саду учителя я поливав...», «На крилах журавлів весна вже сушить весла, Загомоніли про життя діди, І на стежин пахучі перевесла З снопів тополь тече зелений дим». Це — естетично й етично перевтілена реальність, смислом якої є сам феномен перевтіленості, інобуття, а не вірність утилітарно тлумаченій «правді життя». Бо правдою тут є краса.

Це аж ніяк не знизить проблемної напруженості творів Вінграновського. Просто патетика суджень (властива ще «Атомним прелюдам») дедалі рішучіше витіснятиметься патетикою художніх форм і незглибимих образних значень.

Із погляду зазначених тенденцій красномовним є вірш «Остання сповідь Северина Наливайка» (1966), що десятиліттями ходив у списках і лише нещодавно був уперше опублікований. Можна тільки дивуватися, з якою запеклістю виривається поет зі стихії умоглядних тез — патріотичних, правильних, високих, для будь-кого іншого більш ніж достатніх — у дотикально відчутний образний простір, як він розкошує у творенні цього простору, такого подібного життю, але кращого, ціліснішого, красивішого за нього.

Несподіваний вибух метафоричного мислення в ліриці 60-х років пов'язаний зі стрімким розвитком суспільної свідомості, НТР, вивільненням особистості від унітарних світоглядних схем. Але й більше: мистецтво слова повертало собі власну сутність, упосліджену тоталітарною свідомістю.

Здається, Вінграновському байдуже, з чого видобувати поетичний зміст, що блискуче продемонстровано віршем «У синьому небі я висіяв ліс...», де все — небо, море, птиці, стебла, фантазії і мрії — з волі художника і його почуття.

Хто є «любов моя люба» у вірші? Кохана? Україна? Доля? Душа? Будь-яка конкретизація цього розлитого довкруг образу почуття збіднює його. Він універсальний, бо відбиває стан душі — тонкої, чуйної, сповненої любові і до жінки, і до вітчизни, — до життя в усій його величі. Стан душі, яка сама себе пізнає в дзеркалі світу.

Ці особливості поетики Вінграновського ще більше увиразнилися в книжці «Сто поезій» (1967). Вільна, щаслива собою суб'єктивність переживання породжує несподівану й водночас неспростовно достеменну метафору: «Мазниці густо сплять і кругло сплять колеса». Так, це неправильно — але це гарно. Так само гарним є поетів гнів, коли він у рідких (а далі все рідших!) випадках торкається суто соціальних проблем, наприклад, таких, як споживацтво: «Я задихаюсь, біль до млості, я всі прокляття розпрокляв і фіолетовий від злості ножами серце обіклав» («Недавно ще я в цьому колі жив...»). Гарними є сарказм та бридливість до ідеологічного фальшу («Душа наїлася та бреше...»). Гарною є його напружена, світлоока національна гідність, що потребує не теми (як у багатьох інших випадках нашої лірики), а буття в тверді образу («Ми знову є...»).

«Сто поезій» свідчать і про активні творчі пошуки самовираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та, певно, найзначущіші відміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і, ширше, живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло...»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні...»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — Безнебна ніч — татари де?! — прийшла...»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що лишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) у вірші «На болоті».

«Поезії» (1971) склали твори двох попередніх збірок і небагатьох нових вірішв. Серед останніх привертають увагу дві малі поеми — «На Псло, на Ворсклу, на Сулу...» (у пізніших виданнях названа «Голубі сестри людей») і «Гайавата». Малими поемами їх дозволяє назвати епічний розмах, що з'єднує фрагменти світу в концептуальну гармонійну цілість: «Благословенна будь, оселе на землі, На березі, над юною водою. Де з діда-прадіда неквапною рукою ми творимо добро в душі і на столі. Хай буде вічно так, як воно є...». Це — з першого твору, де поетичні лики наших малих річок у їхньому земному характерному плині витворюють єдиний образ — ріку народного буття, віддзеркалюють український історичний всесвіт від часів Дажбога по сьогодні, яким його відчуває і мислить собі поет.

Поема «Гайавата» своєю ритміко-інтонаційною будовою свідомо зорієнтована на славетний твір Лонгфелло. Звичайне земне життя зі своїми щоденними клопотами й тривогами, стачами й нестачами подається тут як найвище благо, у світлі якого всяке вигадане, поза житейські турботи виведене щастя є просто зайвим, оманливою й немічною фікцією, якій у надлиманському світі «Гайавати» навіть не знаходиться місця.

Неметушливі діди володіють тайнами ремесел, баби правлять городяним царством і бавлять дітей, батьки яких дають лад хазяйству, що вимагає трудів і терпіння. Всі шанують усіх, одведені від спокуси, вбережені від лукавого й наділені хлібом насущним. Це — гармонійний світ, і чи не тому він у Вінграновського такий химерний, упосаджений у казку й перегру, перейнятий вертепною веселістю й добрим дивацтвом, що насправді не є нашим, існуючим, дійсним?! Це принципове питання, бо відповідь на нього наближає нас до розуміння всієї подальшої творчої еволюції Вінграновського.

Звернімося до «дитячих» віршів «Поезій» 1971 р. В них — гармонійність, незасмученість і особлива переконаність в істинності власних уявлень, що з віком полишає людину. Поет не бавиться з читачем у гру «давай-но навмисне», знаючи гаразд, як воно насправді є: насправді-бо тільки так і є, як ось у цьому слові. Поза ним нічого іншого (не кажучи про істинніше або вартісніше!) просто нема, не існує. Невитворене є недійсним! Це світ, писаний спочатку, творений за веліннями етичних та естетичних гармоній, відповідно до предковічних народних уявлень про добре й корисне. Так у дитячій ліриці Миколи Вінграновського висвітилася природа його таланту, котрий бере від дійсності рівно стільки, скільки потрібно для свободи і краси. І саме тому ця лірика однаково багато говорить і дорослому, і малому читачеві.

З роками надзвичайно загострюється художній зір поета, котрий прагне зафіксувати, утривалити в слові найтонші рухи природи і душі. Ним керує вимога повноцінного, адекватного перекладання художнього світовідчуття в образ, котрий і є для нього справжньою дійсністю.

У вірші «В кукурудзинні з-за лиману» (збірка «На срібнім березі», 1978) підбивається певний підсумок пережитого, осягнуте порівнюється з «невиказаними» на порозі зрілості думками:

Саме тут, у плані найповнішої самовіддачі, розгортається інтимна лірика М. Вінграновського (нині зібрана в книжці «Цю жінку я люблю», 1990), саме тому вона не тільки інтимна. Переживання його ліричного персонажа набагато ширші за особисті, наповнені не жаданням утіхи та взаємності, а спрагою віри й надії на те, що душа здатна перейти у щось вічно суще.

На IX з'їзді письменників України, приголомшений суспільними та економічними катастрофами, І. Драч дорікне поетові за «тиху цвіркунову ноту», що в книжках «Київ» (1982) й «Губами теплими і оком золотим» (1984) витіснила литаврні перекати «раннього» Вінграновського. Але ця тонка духовна мелодія і буде відповіддю митця епосі. Поет творить свою другу, «божественну» дійсність дарованим йому від народу словом, видобуває з цього слова трансцендентну, поколіннями накопичену енергію.

Все сказане підводить до думки, що поетична творчість Миколи Вінграновського — глибоко ідеалістична, і саме ця якість дозволила йому подолати межі, гальмівні традиції соцреалістичної естетики, в нелегких зводинах із якими продовжують перебувати чи не всі інші його літературні ровесники.

Важливою сторінкою творчості поета є проза, надто повісті й оповідання 80-х років. Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими тут щедро наділяються звірі, птахи, рослини й води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, скажімо, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».

Усі ці риси поетики Вінграновського вповні виявилися в його новому й на сьогодні центральному прозовому творі — романі «Наливайко» (1991), який за всіма підставами можна визнати явищем сучасної української літератури. У найщільнішому образному письмі розкривається трагічна й героїчна українська історія, а точніше — її увічнений поетом дорогий лик. Авторові залежить не стільки на тому, як воно було (хоча сумлінність роботи з історичним матеріалом, як і з кожним іншим у Вінграновського — найвища), скільки на тому, як воно є — сьогодні, в наших душах, у нашому ставленні до життя — оце високе й горде начало народної самості, оця неповторна ментальність наддніпрянця — єдина й незрадлива запорука майбутнього. В цьому розумінні роман «Наливайко» — не повернення до історії народу, а повернення йому майбутнього. Бодай у слові, поки воно є.