Творчість Платона Воронька

Народився 1 грудня 1913 р. в селі Чернеччина поблизу Охтирки на Сумщині. Виховувався в охтирському дитячому містечку-інтернаті. Навчався у Харківському автошляховому інституті, працював у Таджикистані; з 1935 р. — в лавах Червоної армії. 1937 р. повертається на Сумщину, деякий час вчителює; у 1938—1941 pp. — на навчанні у Літературному інституті ім. М. Горького. З перших днів Великої Вітчизняної війни добровольцем іде на фронт, а 1943 p., закінчивши курси підривників, потрапляє в партизанське з'єднання С. Ковпака.

Збірку «Карпатський рейд» 1944 р. склали вірші, створені у бойових походах «від Путивля до Делятина» в народнопісенній манері, ця стилістика зумовила подальші його набутки в галузі форми і змісту. «Ритмомелодика Воронькових поезій, — зазначає Б. Олійник, — витікає з незглибимої криниці народної пісні і думи. На це «працює» і образна система: традиційні, усталені порівняння, метафори й тропи, символіка... Він бере кольори і барви народнопісенних вишивок, але відтворює свій, оригінальний візерунок...».

Вірші П. Воронька періоду «Карпатського рейду», пісенність, «безхитрісність» і прозорість яких загальновизнані, мають розповідний, подієвий сюжет, а за настроєм — глибоко ліричні. Їм притаманний гуманізм, який конкретизувався в утвердженні таких якостей, як доброта, милосердя, вірність і любов.

Поезія П. Воронька повоєнної доби живиться пам'яттю про пережите. Спогади про війну часто перебувають у безпосередньому зв'язку з турботами «дня пролітаючого» і є її головним тематичним пластом. Чи не найбільшої популярності зажив серед ліричних творів цієї тематики вірш «Я той, що греблі рвав».

У творчому розвитку П. Воронька цей вірш завершував один і започатковував другий етап, межу між якими можна умовно означити кінцем 50-х років. До цього вже вийшли збірки «Весняний грім» (1947), «Великий світ» (1948), «Славен мир» (1950), «Обов'язок» (1955), «Моя Гуцульщина», «Драгі другарі» (1959), книжки для дітей.

Витоки поезії П. Воронька — у його біографії, конкретності й щирості переживання подій, у яких він брав безпосередню участь. Однак, коли його запасу емоцій, духовного змісту «вистачало» на безліч різноманітних вражень буття, то справжньої художності він досягав не завжди. Наслідком цього була надмірна декларативність (особливо помітна у певній частині «подорожніх» нотаток і відгуків), інколи — раціоналістична заданість (збірка «Коли я в Київ повертаюсь»). Натомість сильною й дієвою залишається влада поетичних, образних асоціацій, що пов'язують сучасність з днями колишніх боїв.

Прикметна риса поезії П. Воронька — твереза реалістичність бачення світу. Якщо автор і вдавався часом до поетичних «прикрас», то це траплялося рідко, його рядки здебільшого дихали правдою реально побаченого й почутого. Він умів бачити й викрити моральне, суспільне зло, застерегти від благодушності щодо нього — досвід війни тут нагадував про себе.

Помітне місце в ліриці поета посідає інтимна тематика, органічно пов'язана з іншими, загальносуспільними мотивами («Мені приснилась та білява», «Зустріч», «Тільки згадка торкнеться рукою», «Я не шукав кохання», «Є почуття такі прозорі» тощо). Широке визнання здобули пісні на тексти П. Воронька — «Коні вороні», «Ходімо, кохана, у ліс», «І чого тікати» та ін.

Епічне начало таланту П. Воронька на всю силу виявилося в його кращих поемах «Безсмертя» (1945), «Ярославна» (1945), «За всі літа розлуки» (1945—1962).

Значної популярності зажила й невелика за обсягом поема «З Німеччини в Чернеччину», в якій відтворено зворушливий образ маленької полонянки Катрусі.

У 60—70-х роках виходять: «Мирний неспокій», «Через гони літ» (1960), «Гнівом Африка клекоче» (1961), «Коли я в Київ повертаюсь» (1962), «Скресання» (1967), «Поки живий — іду», «У світлі блискавиць» (1968), «Повінь» (1970), «Здвиг-земля» (1976), «Узьмінь» (1979), «Батькові долоні», «Совість пам'яті» (1980). Лірика П. Воронька у цей період збагачується новими рисами. Пластична картинність доповнюється медитативністю, емоційність — філософічністю, сюжети «зовнішніх» подій — «сюжетами» думки й почуття.

Образне мислення П. Воронька, зрощене на народнопісенному грунті, в ці роки вбирає досвід класичної спадщини, поет засвоює уроки світової поезії. Навіть сонет, який в 50-ті роки міг би видатися П. Воронькові неприродним, стає формою, яка дисциплінує, організовує його художню думку.

Та чи не найприкметнішою рисою «пізнього» П. Воронька є посилення медитації, роздуму, ліричного сюжету, який грунтується на «щойно знайденій», підказаній життям, відкритій у ньому думці, що часом окреслюється — завдяки своєму «живому» «предметному» збудникові — з скульптурною опуклістю і мудрим лаконізмом.

П. Воронько як поет особливо багато зробив у зрілому віці. Живим духом людинолюба й життєлюба М. Рильського віє від низки його віршів 70—80-х років. Автор книги «Узьмінь», однієї з найваговитіших своїх збірок, з любов'ю й пошаною писав про свого вчителя і старшого побратима в численних віршах (зокрема, й у невеликій поемі «Стежинами дружби людської» і у вірші «Над журкотом весняних журавлів») й своєю творчістю безпосередньо продовжив традицію автора «Голосіївської осені» і «Зграї веселиків», вміння останнього плекати в поезії людяну, тиху і світлу задуму.

Вдихаю мороз,
Видихаю тепло —
Я світ зігріваю собою,
Радію і плачу над тою судьбою,
Яку йому світотворіння дало.
Коли б мене більше на світі було,
Довкола б усе кругорічно цвіло
І мирне крило,
Лебедине крило,
Неначе супутник, у небі пливло
З моєю, як сонце, любов'ю, —
Коли б мене більше на світі було.