Творчість Володимира Гжицького

У всіх «Історіях української літератури» повоєнного часу про цього письменника, коли й мовилося, то лише якимось абзацом, «через кому». А між тим спадщина його, особливо романістика, заслуговує на серйозну дослідницьку увагу.

Народився В. Гжицький 15 жовтня 1895 р. в с. Острівець на Терногіільщині. Закінчив школу, потім гімназію в Тернополі. З дитинства захоплювався природою, працював помічником лісничого. Як офіцер Української галицької армії (УГА) брав участь у революційних подіях. 1919 р. емігрував на радянську Україну, навчався у Харківському інституті сільського господарства й лісництва. Вступає до спілки селянських письменників «Плуг», видає 1924 р. збірку віршів «Трембітині тони». Але надалі до поезії більше не повертався. По тому В. Гжицький пробує себе у драматургії (п'єси «По зорі», 1925, та «Вибух», 1927), пишучи про найближче — західноукраїнське село.

І все ж органічно відчув себе лише в прозі. Особливо, коли перша повість «Муца» (1928) дістала схвальні відгуки в пресі й вийшла поспіль двома виданнями. Привабило читачів реалістичне відображення життя в Західній Україні початку століття з усіма політичними перипетіями й «маленькою» людиною в епіцентрі — старим ганчірником, котрий їздив містечком охлялою шкапиною Муцою.

До великого епічного твору В. Гжицький звернувся під впливом подорожі по далекому Алтаю влітку 1928 р. Проте екзотична своєю незайманістю природа все ж не так вразила молодого письменника, як самобутнє життя чисельно невеликого народу, аборигенів гірського краю — ойротів, з їхньою прадавньою історією, язичницькими обрядами й віруваннями, що вже помітно руйнувалися цивілізацією XX ст. У цьому б можна вбачати лише закономірність руху історії по висхідній лінії, як то й було заведено в тогочасній радянській літературі. Однак В. Гжицький осмислив проблему значно глибше.

Проживши деякий час у віддаленому селі на березі Кара-Кол (Чорного озера), він щиро перейнявся долею ойротів і написав з молодечим запалом соціально-психологічний, гостроактуальний роман «Чорне озеро». Твір першодруком з'явився в альманасі «Літературний ярмарок» (1929, № 7—8), того ж року вийшов окремим виданням. А наступного — в перекладі російською мовою у Москві, принісши визнання прозаїкові. В. Гжицький не ставив під сумнів необхідності цивілізації і це художньо переконливо показав на прикладі сім'ї місцевого вчителя й етнографа Токпака, а також молодого лікаря Теміра, який знання здобував у московському вузі, але присвятив себе самовідданому служінню рідному народові. Культура має не нав'язуватись силоміць, а приходити органічно навіть до такого малочисельного народу, з урахуванням його історико-національних особливостей. Тим більше, без експортування її сурогатів від розвиненіших центрів сусідньої, хай і багатомільйонної, нації. А саме останнє й виявилося важливим у романі, бо за тим явищем письменник художнім чуттям уловив реальну сутність взаємоіснування народів новоствореного Радянського Союзу з його найстрашнішою загрозою — великодержавним російським шовінізмом.

В. Гжицький порушив ці гострі питання, розгортаючи динамічний сюжет твору, вибудуваний на класичному «трикутнику» закоханих, даючи розкішні пейзажі, цікаві конфліктні ситуації. Однак роман одразу зазнав нападок ортодоксальної критики, яка знайшла в ньому «ідеологічні прорахунки» автора, навіть докоряла йому — щоправда не без підстав — за перенесення українських ситуацій на алтайський грунт. Однак популярність «Чорного озера» (твір одразу став поруч таких інтелектуально-проблемних романів, як «Вальдшнепи» М. Хвильового, «Місто» В. Підмогильного, «Робітні сили» М. Івченка) спричинилася до його перевидання ще й 1932 р.

Того ж року В. Гжицький видрукував новий роман «Захар Вовгура» — наслідок перебування на шахтах Донбасу в ролі рядового робітника. Твір був цілком актуальним у пору активного заохочення «виробничої» тематики. Але письменник показав працю не лише професійних гірників, а й так званих сільських «куркулів», які повтікали сюди від винищення, і в романі поставали цільними вольовими натурами, поряд зі схематичними образами партійних та комсомольських функціонерів. Це теж лягло на шальку звинувачень авторові, й незабаром вони переважили всі його творчі здобутки. Вирок судової трійки у лютому 1934 р. був: «Заслати до виправно-трудових таборів терміном на десять років». Але табірна епопея на шахтах і лісорозробках далекої Півночі тривала 21 рік...

З кінця 50-х років починається нове входження письменника до літературного процесу — осмислення історичної тематики. До читача прийшли два епічні романи «Опришки» (1962) та «Кармелюк» (1971) — романтичні оповіді про народних месників Карпат і Поділля XVIII ст. Водночас В. Гжицький працював і над автобіографічною трилогією: «У світ широкий», «Великі надії» (1957—1962) та «Ніч і день» (1965). Трилогія сприймається як широке історичне, суспільне й навіть географічне тло — адже події розгортаються на початку століття в Австро-Угорській імперії, потім переносяться у Східну Україну в 20—30-х роках, і, врешті, сягають концтаборів у республіці Комі. Звичайно, все трансформується крізь долю прототипа автора — Миколу Гаєвського.

Наприкінці 1973 р. у видавництві «Радянський письменник» мала з'явитися книга спогадів В. Гжицького «Мої побратими», виношена протягом десятиліть. Але нові утиски української інтелігенції зупинили не лише вихід книжки, а й життя автора, який і в тих скрутних умовах не втрачав почуття національної гідності й прищеплював його своїм читачам.