Творчість Василя Голобородька

Перші добірки В. Голобородька, зокрема цикл «Золоті глечики груш» (Жовтень, 1965, № 12), сприймалися як неординарна подія, як явище, несподіване навіть у суцвітті небуденних дебютів (І. Калинець, М. Воробйов, В. Каліка, В. Рубан та ін.). Так, І. Дзюба звернув увагу на незвичні для тогочасного віршування аспекти відновлення анімістичних уявлень, спрадавна відомих українському народові, «високонаївну натурфілософську діалектику», «стихію доброго бога перевтілень і перероджень».

Здавалось би, перед поетом, який наважився повстати проти соцреалістичного імітат-мистецтва, полемізувати з романтизованим модернізмом, естетизованим неонародництвом «шістдесятників», відкривалися широкі творчі обрії. В. Рубан небезпідставно називає його «найпомітнішим представником Київської школи». В. Голобородько навчався тоді в Київському університеті ім. Т. Шевченка (1964—1965), невдовзі перевівся в Донецький (1966—1967), звідки його виключили за те, що він приніс на кафедру працю І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Тоді ж (1968) була «розсипана» у видавництві «Молодь» його перша збірка «Летюче віконце».

В. Голобородько потрапив у «добровільне заслання» до рідного села Андріанополь (Перевальського району на Луганщині), де народився 17 квітня 1945 р. і де йому тепер випадало відбувати різні роботи. Але світ абсурду, в якому омана й істина, взаємоототожнившись, перетворювалися на аморальну фантасмагорію, не міг знищити внутрішнього голосу сумління поета, котрий опинився в ситуації «відсутньої присутності», як і чимало його талановитих ровесників. Він ніби «випав» із художньої свідомості своєї доби, але водночас існував у ній, існував у глибинах літературного процесу, недосяжних безцеремонному втручанню (кажучи словами М. Сріблянського) «інструктора з батогом». Мотив «відсутньої присутності», зумовлений життєзаперечною дійсністю, наклав гостродраматичний карб на його лірику, покликану обстоювати людську гідність у деформованому просторі зміщених понять і значень, здевальвованих цінностей. В. Голобородько — поет трагедійного світосприймання — досить скептично ставиться до видимості, яка видається за справжнє та сутнє («Провалля») і попри зримість реалій обертається «задзеркаллям», де «Птах крізь птаха пролітає / оком крізь око / дзьобом крізь дзьоб / крилом крізь крило», — не лишаючи по собі ані сліду. Керуючись моральним імперативом, поет не сприймає найменших проявів «теодіцеї» як виправдання зла, зокрема його носіїв — катів і вбивць («Калина об Різдві»).

В. Голобородько усвідомлює себе спадкоємцем українських письменників, які обрали собі на свій страх і ризик тернистий шлях свого народу («Молитва про нездійснене», «Побачення з Косинкою», «Калина об Різдві», «Криваві солов'ї», «По слідах», «Шукачі могил»).

І то зовсім не риторичне запитання. Йдеться про долю українського письменства, яке спізнавало суть шевченківських слів «караюсь, мучусь, але не каюсь». Через двадцять літ після «розсипаного» «Летючого віконця» з'явилася його збірка «Зелен день» (1988), а невдовзі — «Ікар на метеликових крилах» (1990), «Калина об Різдві» (1992), засвідчивши невичерпний творчий потенціал поета.

Правда і Краса — рівновеликі поняття для В. Голобородька — поета гармонії та взаєморозуміння, творчий світ якого витікає з незамуленого Дунаю, що тримає життя «своїми чистими джерелами» («Дунай, що згорнувся у криницю»). «Криниця» (як і «калина») у словнику його лірики — один з домінантних образів, але не єдиний. Таким є «глечик», ним поет не просто милується як досконалим витвором національного генія, а й розглядає його з різних площин («Маляр таємниці глечика довіку не розгадає»), поєднуючи непоєднуване, що взагалі притаманно стилевій манері В. Голобородька. Принаймні, у вірші «Зозуля при перуці» побутовий сюжет драматизується крізь призму маргінальної свідомості, втрати здорових етичних цінностей; дочка

Національні джерела струменять у ліриці В. Голобородька у своїй первозданній чистоті, як-от «пакіл неба цвіте глечиками хмар» або «вийдеш до дверей / і на порозі зустрінеш Сагайдачного» та ін. Його мовленню притаманне точне, мов «припечатане», як у запорозьких козаків, слово, на кшталт «бийкувалденко» чи «хапайкліщенко» для характеристики аморальних людських покручів. Водночас поет не байдужий до модерної віршованої техніки. Він живе архетипами національного мислення та світосприймання (напр., «Яворовий лист»). Але найбільше його полонить магія слова, у сконцентрованому вигляді представлена в збірці «Калина об Різдві» (розділ «Стежка солодких півників»).

Лаконічний верлібр В. Голобородька, де кожне слово, неначе міцно вбитий цвях, попри «розімкнутість» всієї структури у світову версифікаційну традицію, є органічно українським.