Творчість Олеся Гончара

Визнання прийшло до Олеся Гончара з першого твору. Вчорашній фронтовик, за плечима ще нема й тридцяти, опубліковано лише початок трилогії «Прапороносці» — і раптом критика заговорила про нього як про зрілого художника. Для письменників його покоління визначальною, випробувальною в житті й творчості смугою стала друга світова війна. Пройшовши курс її «окопних університетів», Гончар виніс звідти сумні враження про руйнівні сили життя і з допомогою слова став утверджувати протилежне — «сильне, поетичне, невпокорене, бунтівливе, незаплямоване, піднесене, красиве, творче в людині». Долався цей шлях не завжди однаково рівно: уповільнення інколи зумовлювалось тимчасовим замиренням із задухою культівства (50-ті роки) чи інспірованим шельмуванням письменника застійною критикою (після виходу 1968 р. роману «Собор»), але на кожному новому етапі творчості він приходив до читача з якісно новими художніми здобутками, демонструючи самобутність свого таланту й невичерпні можливості ліро-епічної, поетичної форми письма.

Дитинство Олеся (Олександра) Терентійовича Гончара минало в слободі Суха Козельщанського району Полтавської області. Згодом було навчання в харківському технікумі журналістики й нетривала робота в пресі, а з 1938 р. Олесь Гончар — уже студент-філолог Харківського університету (закінчував навчання у Дніпропетровському університеті одразу по війні, на яку пішов добровольцем з третього курсу). Оповідання й повісті почав друкувати ще до війни (зокрема, повість «Стокозове поле», 1941).

Роботу над трилогією письменник завершив у 1948 р. Відзначена вона була двома Сталінськими преміями (1947 і 1948 pp.). На тлі тодішньої прози про людину на війні твір вирізнявся не лише поетичною піднесеністю, епічними інтонаціями, а й безпосередністю вражень фронтовика, знанням воєнного побуту, лірико-емоційною «документальністю». Епіграфи зі «Слова про Ігорів похід», якими починалася кожна частина трилогії, надавали романові історичної перспективи й патріотичної одухотвореності.

«Прапороносці» з'явилися в час чергового наступу на літературу офіційної, вульгарно-реакційної критики, яка вимагала од письменників беззастережних уславлень диктатурного режиму. Автор трилогії мусив із цим рахуватися (деякі постаті твору, передусім замполіт Воронцов, були переобтяжені партійно-ідеологічною позитивністю). Очищення трилогії шляхом саморедагування від нальоту обов'язкової «лексики» письменник розпочав у другій половині 50-х років, посилюючи й вивільняючи головний задум твору від кон'юнктурних рудиментів.

Композиція і сюжет трилогії не відзначаються ускладненістю (хронологічно послідовна розповідь про бойове просування однієї військової одиниці — роти Брянського), але за внутрішнім змістом — це твір непростий. Саме з образом Брянського пов'язане суто художнє відкриття О. Гончара. Як конкретний персонаж Брянський діє лише в першій частині трилогії, але як узагальнений характер він не зникає і в двох наступних. І не тільки не зникає, а й далі лишається структурним стрижнем твору, котрий «утримує» коло себе всіх інших героїв роману і забезпечує його цілісність. Це суто романтичний прийом, оскільки зорієнтований на «незвичайність»; утім, «життя після загибелі» можна трактувати і як «містику» — з подібною вульгаризацією О. Гончар зіткнувся після опублікування новели «Модри Камень» (1946), котра (як і ряд інших новел того часу — «Весна за Моравою», «Ілонка», «Гори співають» тощо) основним своїм мотивом суголосна з «Прапороносцями».

Акцентуючи на чистоті дум Брянського, Ясногорської, Черниша та інших героїв, поетизуючи молодість як цвіт життя, звеличуючи кохання й тугу за ним, письменник доводить, що війна несумісна з усім цим. Згубну її дію на життя читач відчуває не лише в трагічних смертях Брянського чи Ясногорської, бійця Гая чи комроти Кармазина; про це йдеться в багатьох епізодах трилогії.

До воєнних мотивів О. Гончар звертався ще в кількох творах, написаних у кінці 40-х — на початку 50-х років, мовиться, зокрема, про повість «Земля гуде» (1947), кіноповість «Партизанська іскра» (1955).

На рубежі 50—60-х років два мотиви в осмисленні війни вирізняються з найбільшою очевидністю: погляд на війну в контексті історії і утвердження духовного стоїцизму людини в умовах війни. В романі «Людина і зброя» (1960) не випадково центральні постаті — це вчорашні студенти-історики, а одному з них — Богданові Колосовському — доводиться виявляти свій стоїцизм не тільки в протистоянні фашистському оточенню, а й тоталітарному режимові, який репресував у 30-х роках Богданового батька й тепер готовий будь-якої миті посягнути й на нього самого.

У романі оголюється ситуація, за якої людський індивід у «цивілізованому» XX ст. опиняється в трагічній самотності. Єдине, що утримує ще його «на рівних» у цьому світі, це — любов. Концептуальна поетизація любові в «Людині і зброї» контрастує з воєнним божевіллям, сприймається в інтерпретації О. Гончара як дальший розвиток ним гуманістичної концепції світу.

Роман О. Гончара «Циклон» став своєрідним продовженням «Людини і зброї», образні побудови в ньому мають асоціативну широту й глобальний характер — асоціюються тут не окремі деталі життя, а епохальні його пласти (циклон як фашистське нашестя і циклон як стихія природи); той же принцип — в основі розкриття психологічної напруги в душах героїв (Богдан Колосовський і його побратими-оточенці), які були «на самому споді життя», у фашистському концтаборі; а сьогодні знімає фільм про той концтабір й своє покоління і водночас кіномитці ведуть боротьбу з природною стихією. В осмисленні цих випробувань О. Гончар відкриває незнищенне начало в людині.

Починаючи з 50-х років, О. Гончар активно випробовує себе і в суто сучасній та історичній тематиці. У новелах збірок «Південь» (1951), «Дорога за хмари» (1953) та «Чари-комиші» (1958), повістях «Микита Братусь» (1951) і «Щоб світився вогник» (1955) письменник дав чимало колоритних портретів і ситуацій, вихоплених із повоєнного побуту, але в ряді випадків тут була відчутна стримана обережність думки — як відлуння відомої безконфліктності, подекуди «виручала» автора лише проникливість і лірико-романтична задушевність, з якими зображував він трудівників села чи людей «малопомітних» професій, котрі ставали дуже помітними, якщо заходилось про їхню честь і гідність, потребу протистояти всіляким виявам «морального браконьєрства» («Щоб світився вогник»).

Історичні романи «Таврія» (1952) і «Перекоп» (1957) — це, з одного боку, поетично щира оповідь про скривджених і пригнічених експлуатацією людей українського Півдня, які на початку XX ст. вперто шукали саме своєї дороги до правди й людяності, а з іншого — реалістична, з багатьма колоритними й характерними подробицями картина життя, в якому автор першорядну увагу приділяв, у дусі часу, соціально-класовим чинникам (щоправда, і національні моменти тут відстежувалися уважніше, ніж будь-де, ніж це було «заведено»).

О. Гончар вийшов на новий творчий рубіж у 50—60-х роках, опублікувавши «Людину і зброю» та одну з найглибших новел на тему минулої війни «За мить щастя» (1964), а також оповідання з проблем сучасності «Кресафт» (1963), «На косі» (1966), «Птахи над Бродщиною» (1967), роман «Тронка» (1963). В останньому письменник зробив спробу осмислити поліфонізм зв'язків раціональної епохи НТР з життєвим єством людини, де сплелися в один часовий вузол усі категорії історичного буття: минуле, сучасне і майбутнє. Як виявилось, у тих зв'язках більше суперечностей, ніж гармонії. Осмислюючи ці суперечності й контрасти, письменник разом з героями твору (старий чабан Горпищенко, його донька Тоня, голова робіткому Лукія Рясна, її син Віталій, капітан далекого плавання Дорошенко, начальник полігону Уралов та ін.) з тривогою «нагадує» читачеві, що подальша доля людська ніяк не складатиметься без кардинальних змін у моральних орієнтирах життя, без пошуку нових шляхів до світової гармонії, без плекання в душах людських добра і справедливості.

У «Тронці» «пульсуючий» характер життя й сюжету відбивають дванадцять композиційно завершених новел. Новелістичність роману дала змогу авторові досягти бажаного лаконізму в мисленні і водночас значно розширити спектр підтекстових узагальнень твору.

Критика одностайно відзначала, що «Тронка» — один із перших творів, що давали поштовх тенденції «зв'язку часів» (Ю. Барабаш), утвердження «історичної, духовної пам'яті», виявлення в сучасності «багатовікового досвіду народу» (В. Дончик), спадкоємності поколінь.

«Тронка» 1964 р. відзначена Ленінською премією, і це віщувало письменнику нібито цілковите благополуччя в житті і творчості. Але 1968 р. з'явився його новий роман «Собор», і від того «офіційного» благополуччя не залишилося й сліду: письменника було піддано вульгарній критиці, організовано проти нього цілу кампанію ідеологічного шельмування, а сам роман — вилучено з літературного процесу на двадцять років.

«Собор» дратував партійну верхівку тим, що це був гостропроблемний твір, перейнятий аналітичним критичним пафосом, спрямованим проти серйозних суспільних вад і, нарешті, що це був роман з виразно відчутними національно-патріотичними мотивами (це було найбільшою крамолою для охоронців імперії). «Собор», за означенням Є. Сверстюка, «далеко не пересічний твір, у якому автор ставить більш чи менш істотні проблеми і пробує вирішити їх на рівні «середнього читача». Ні, тут автор бере з уст народу те, що наболіло затверділим болем, а проблеми постають самі собою і чекають нашого розуму і рук... Це літературна спроба реставрації справедливості, гласності, громадської думки, і він, безперечно, ввійде в історію як один з найгуманніших творів...».

У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу (козацький собор, урочище Скарбне, монумент Титану, партикулізм тощо), але найбільш вражаючим серед них (і найдратівливішим для офіційних властей) виявився «лободизм». Похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму точку існуючого режиму, бо поєднував властиві йому службовий кар'єризм, владолюбство, цинічність, посягання на свободу людську й багато інших суспільних аморальностей. Та небезпечний Лобода передовсім своїм «батькопродавством», яке є його визначальною якістю. Створена за аналогією з «христопродавством», ця образна характеристика сприймалася і в контексті з такими явищами, як денаціоналізація, потурнацтво, національний нігілізм тощо, набувала в романі історичної глибини.

«Собор» О. Гончара став одним із факторів, які відкривали багатьом письменникам зашорені тоталітарною ідеологією очі на суто людські цінності життя, національно-духовні святощі, і як наслідок — починається інтенсивний пошук такої форми, за допомогою якої можна було б сказати істинну правду про це.

З нелегким тягарем на серці після подій навколо «Собору» письменник завершує роботу над «Циклоном» і працює над кількома новими творами — повістю «Бригантина» (1972), романом «Берег любові» (1976) та ін.

У «Бригантині» художньо зреалізована проблема «повернення до свободи», котру письменнику «підказав» якоюсь мірою добре вже знаний на той час досвід В. Сухомлинського. Головним героєм повісті зображено «дитя очеретів» — неповнолітнього Порфира Кульбаку, що опинився за умов шкільної неуваги та материнського недогляду (мати його — «одноночка», працює від зорі до зорі на виноградниках) у стінах спеціальної школи для важковиховуваних.

«Берег любові» задуманий автором як дослідження долі героя, що з біографією Порфира Кульбаки перейшов у старшу «вікову групу». З іншим ім'ям (Віктор Веремієнко) і в іншій родинній ситуації він зазнав у романі цілковитого життєвого краху (спричинив загибель батька, завдав болю закоханій у нього дівчині, зрештою — пішов з власної волі з життя), і в цьому не можна не бачити цілеспрямованого осуду автором тих умов, що породжують такі драми.

Нові ознаки художнього мислення, диктовані часом і еволюцією власного розвитку письменника, з'явилися в його новому романі «Твоя зоря» (1980). Він засвідчив справді «соборне» звучання таланту О. Гончара, його готовність далі розвивати ідеї вилученого з життя роману «Собор».

Гострота змісту «Твоєї зорі» — в послідовній акцентації автора на можливих катастрофах у людських душах і на потребі у зв'язку з цим шукання нових ідеалів у житті. Головний герой «Твоєї зорі» Кирило Заболотний, перебуваючи в якійсь зарубіжній країні з дипломатичною місією, вирушив у дорогу, щоб подивитися сенсаційне живописне полотно, на якому, за повідомленням преси, зображена «слов'янська мадонна»; художній смисл цієї дороги прочитується в романі як шлях до краси, до істини.

Світ у сприйнятті героя надзвичайно драматичний: землю оперезано «залізними дунаями», де без упину кудись мчать «свистючі сліпі енергії»; вони позбавили Заболотного життя, а на світі ж іще зосталося чимало «апостолів руїнництва», на зразок Мини Куцолапа чи Дударевича, не вивелось гангстерство, не розв'язані екологічні проблеми, процвітають апологія воєнної сили й культівство... Режим культівства, тоталітарна система нищення людини, її національного, творчого духу розкриті, щоправда, в основному через зображення «буднів колективізації»; ті розділи, де йшлося про цю проблему ширше (репресивна боротьба з інтелігенцією), під час публікації роману в застійному 1980-му році автору (не з власної ініціативи) довелося «притримати» й лише згодом опублікувати як окрему повість («Далекі вогнища», 1986). Це дещо послабило соціальну гостроту «Твоєї зорі», але на багатстві гуманістичних ідей роману істотно не позначилось.

До Гончарових знахідок і шукань у літературі критика завжди була уважною, хоча не завжди й не в усьому точною. Своє право на поетичне художнє мислення («поетичний реалізм»), органічно властиве українській літературній традиції, на «лірико-романтичний» (за нерідкими визначеннями критики), «ліро-епічний» стиль О. Гончар постійно доводив не лише в художніх творах, а й відстоював у публіцистичних виступах та літературно-критичних студіях, що вміщувалися в книжках «Про наше письменство» (1972), «О тех, кто дорог» (1978), «Письменницькі роздуми» (1980), «Чим живемо» (1991) та ін. Романтичним пафосом пройнята також його власне публіцистика, присвячена загальножиттєвим проблемам (екологічна ситуація в країні, захист мови й інших історико-культурних цінностей народу, питання війни і миру, мораль суспільства й окремої людини тощо).

Не одне покоління молодих українців училося по його емоційно наснажених книжках, як треба любити рідну землю. У новій історії України його талановите слово, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування.