Творчість Володимира Забаштанського

Володимир Забаштанський народився 5 жовтня 1940 р. в с. Браїлові на Вінниччині в родині робітника. Після закінчення семирічки навчався у будівельній школі на Донбасі. Працював бутоломом у кар'єрі, помічником кочегара на цукровому заводі, робітником у місцевому радгоспі. На вісімнадцятому році життя внаслідок нещасного випадку втратив зір і руки. Після лікування навчався у школі робітничої молоді. З відзнакою закінчив (1969) філологічний факультет Київського університету. Лауреат Державної премії ім. Т. Г. Шевченка (1986).

Поет, перекладач, публіцист, громадський діяч, уважливий наставник літературної молоді, В. Забаштанський належить до особистостей визначних, феноменальних. Попри кілька позначених початківством віршів, дебютна збірка «Наказ каменярів» (1967) переконливо репрезентувала поета як літературне явище. Тут уже звучала животворна автоіронія («Наївся піїтів по саму зав'язку — і юних, і модних, і мудрих надто»), встановлювалася та мінімальна естетична дистанція між чуттям і життєвою реалією, яку згодом І. Дзюба визначить як саморівність ліричного «я». Шістдесятницьке «неонародництво» автор «Наказу каменярів» інтерпретує з максимально щирою безпосередністю. Його «дядьки» й «тітки», «діди» й «баби» з їх безпросвітним повоєнням, штучно ускладненим авторитарною владою, мисляться не тільки основним об'єктом, а й постійними адресатами поетичних дум та візій, прикладами реальних праведників та великомучеників. Пронизливо заявлена тема безсловесного «тягла», волячої роботи, волячої долі теж стане однією із його постійних. Втім, як і заявка на цикл візій історичних («Балада про вухналі. З народних розповідей про Устима Кармелюка»), культурологічних («Колядники»).

Але епоха 70-х, що вже заступала на свою довгу зміну, була зовсім не від того, аби із корчагінця долею й характером штампувати псевдокорчагінського, барабанно комсомольського поета. Якоюсь мірою В. Забаштанський сплатив їй данину у цих її домаганнях (окремі вірші збірок «Віра в людину», 1971; «Моя вузькоколійка», 1973; «Крицею рядка», 1977). Але — тільки якоюсь. Бо, по-перше, основною, змістово й естетично незрівнянно потужнішою залишалась для нього його «дядьківська», «воляча», гранітно-браїлівська творча лінія. По-друге, і в підході до тем, як на когось іншого, кон'юнктурних, йому не зраджувало внутрішнє чуття совісливості, незнищенного демократизму.

Накопичуючись від збірки до збірки, доробок його вже на початку 80-х років складає п'ять вагомих циклів: образки з народного життя — «балади буднів» («Хата», «Ноги», «Весільна балада» та ін.); історичні візії («Балада про вухналі», «Поєдинок»); культурологічні етюди та письменницькі портрети («Колядники», «Сковорода», «Лесин вогонь» та ін.); сповнені сумнівів, самокпинів, а разом з тим і активних полемічних випадів медитації про власну поетичну творчість («Світе мій», «Поетичний жарт», «Круглі вірші» та ін.); ряд перекладів з російської, білоруської та болгарської, з-поміж яких вирізняється добірка Дам'яна Дам'янова.

У 80-ті роки еволюція художнього мислення В. Забаштанського відбувається у бік стилістичної врівноваженості, поглиблення психологізму. Етапними щодо цього стають збірки «Треба стояти» (1986), «Браїлівські балади» (1989). Кращим зразком такої еволюції може слугувати коротка, всього на 24 рядки, оповідка-замальовка «Тугі вузлятка».

Стремління увіч зазирнути в ті глибини, про які П. Тичина афористично (хоч і дещо риторично) мовив: «наш народ — океан», — приводить В. Забаштанського до таких далеких від програми романтизованого «шістдесятницького» народництва художніх результатів, як «Балада покари» та «Балада про самосуд». Темна безодня колективного гніву — неправедного в одному і праведного в іншому випадку, страхітлива «технологія» розправи відтворюються автором з неабиякою художньою проникливістю.

Поет виразного історико-публіцистичного мислення та безпосереднього полемічного реагування, В. Забаштанський зустрів 90-ті роки у розповні творчих сил. І якщо медитативні його схильності до ретроспекцій утвердились давно, то звернення до жанру злободенного вірша-репліки, вірша-запиту, вірша-оскарження переконливо реалізувалося саме на порозі останнього десятиліття XX ст.

В одному з віршів-посвят традиційний для нашої поезії образ коріння інтерпретовано як «коріння болю» («Коріння болю всохло у поета. Нема поета, але є Зоїл»). Коріння болю самого ж В. Забаштанського розростається. При тому його усно творена, по-кобзарськи в пам'яті шліфована й утримувана поезія активно протистоїть літературницькій стихії швидкописання.