Творчість Павла Загребельного

Павло Архипович Загребельний народився 25 серпня 1924 р. На суворий час, коли по селах тривало «знищення куркульства як класу», закривалися й руйнувалися церкви, засновувалися тсози, колгоспи й лікнепи, припало дитинство письменника, який виріс в одному з мальовничих куточків України, на перехресті трьох областей: Полтавської, Кіровоградської, Дніпропетровської — в придніпрянському селі Солошиному на Полтавщині.

Щойно була закінчена десятирічка — налетіла війна, і вчорашній випускник, ще не маючи повних сімнадцяти років, пішов добровольцем до армії. Був курсантом 2-го Київського артучилища, брав участь в обороні Києва, в серпні 1941 р. поранений. Після госпіталю — знову військове училище, фронт і тяжке поранення в груди 1942 p., після якого — полон, і до лютого 1945 р. — фашистські концтабори смерті.

З 1946 p. — він у рідних краях, навчається на філологічному факультеті Дніпропетровського університету.

В 1961—1963 pp. П. Загребельний — головний редактор «Літературної газети» (яка тоді здобула і свою нову назву — «Літературна Україна»), приблизно в той же час з'явилися і його три перші романи «Європа 45», «Європа. Захід», «Спека».

У 1979—1986 pp. П. Загребельний очолював Спілку письменників України, був головою Комітету по Державних преміях ім. Т. Г. Шевченка.

П. Загребельний — романіст. Однак починав з новел і повістей, підходячи в них до своєї теми, жанру, стилю. Опубліковані ним у другій половині 50-х років збірки оповідань «Учитель» (1957), «Новели морського узбережжя» (1958) вирізнялися серед численних книжок новелістичного потоку.

Серйознішою творчою заявкою П. Загребельного стала «Дума про невмирущого» (1957), присвячена молодому солдатові, який загинув у фашистському концтаборі. Життєвий матеріал, що послужив основою повісті, був близький власному воєнному досвідові автора, і вже цим були зумовлені позитивні якості твору. Кроком уперед став наступний роман П. Загребельного «Спека» (I960). Виходячи з наміру, що стане постійним його принципом, — класти в основу задуму полемічну настанову, а часто й заперечення «типових», «середніх» взірців, письменник у «Спеці» прагнув спростувати стереотип «виробничого» роману, позбавленого людинознавчої глибини, духовної проблематики.

Опублікований 1964 р. роман П. Загребельного «День для прийдешнього» засвідчував як загальні прикмети літературного процесу, так і чимало ознак індивідуального зростання письменника. Тут відтворено гострий і цікавий конфлікт, привернуто увагу до наболілої соціально-етичної проблеми, влучно змальовано ряд характерів, у тому числі й складних, суперечливих. Винахідливою була й сама композиція роману, який, охоплюючи великий життєвий матеріал, розповідав лише про один день, одне засідання в Інституті житла («Вечір», «Ранок», «День» — так автор називає три частини твору).

Органічно й оригінально розкрився тут розповідний хист П. Загребельного. Присутність автора постійно відчутна в романі — він виступає як вельми темпераментний, цікавий і ерудований коментатор. Така пройнята іронією розповідь виступала активним стилетворчим чинником, подекуди потісняючи об'єктивний саморозвиток характерів, хоч тут і велике місце посідають внутрішні монологи, спогади, рефлексії героїв.

Основним ідейним осердям роману виступає розмова про почуття внутрішньої відповідальності людини перед людьми, перед суспільством, про діяльну позицію, а не змирення зі злом, і нещадна критика бездумно-виконавської психології, механістичного, безликого, неоживленого власною мислю думання, тактики перестрахування, професійної, духовної та всілякої іншої інерції.

Переконаність у тому, що в кожній новій книжці письменник має виступати по-новому, не повторювати не тільки інших, а й себе попереднього, штовхає П. Загребельного до написання романів експериментальних, з надто широким «розкидом» за матеріалом, і за темою, і за проблематикою, і за композицією («Шепіт», 1966, «Добрий диявол», 1967).

Значно змістовнішим і результативнішим творчим пошуком позначений роман «Диво» (1968). Автор робив спробу поєднати в одній розповіді далеку минувшину й сучасність. У «Диві» стали поруч: «1965 рік. Провесінь. Надмор'я». — «Рік 992. Великий сонцестій. Пуща». — «1941 рік. Осінь. Київ». Зіставлялося те, що реально було розділене майже тисячоліттям. І героєм роману виступала Софія Київська — мистецький витвір, що справді належав XI століттю, і такою ж мірою століттю двадцятому, — незвичайне диво, що «ніколи не кінчається й не переводиться».

Звернення до історичного матеріалу зумовило більшу дисципліну художнього мислення, автор показав себе як майстер пластичних, багатотональних, опуклих картин та характерів; у «Диві» значно виразніша, цілісніша, ніж у попередніх романах П. Загребельного, авторська художньо-філософська концепція.

Відштовхуючись од запису в літописі Нестора про збудування собору Ярославом («...святей Софьи, юже созда сам...»), полемізуючи з цим твердженням літописця вже епіграфом з Брехта («Хто звів семибрамні Фіви? В книгах стоять імена королів. А хіба королі лупали скелі й тягали каміння...»), П. Загребельний створює образ русича Сивоока, талановитого митця древніх часів, і пристрасно переконує читача, що в славнозвісному архітектурному шедеврі є відсвіт життєвого й творчого подвигу нашого далекого предка, вірного сина своєї землі.

Складним, суперечливим постає образ князя Ярослава, змальований багатовимірно, зі справжнім реалістичним хистом, на широкому й різноманітному історичному тлі. Він зображується передовсім у психологічному плані, як людина і син свого часу. Внутрішньо масштабні — і як типи, і як індивідуальності — Ярослав і Сивоок дали авторові можливість розгортати важливі роздуми узагальнено-філософського значення — про владу та мистецтво, талант і державу, про тлінне й нетлінне, творення й руйнування.

Серед помітних героїв роману — і наші сучасники: вчені Гордій Отава та його син Борис (історик Гордій Отава під час війни рятує фрески Софії від вивезення до Німеччини, хоча при цьому й гине; Борис Отава досліджує історію знаменитого собору, продовжує справу батька). Це все розвиток тої ж теми мистецтва — і як «дива», і як боротьби проти несвободи й зла, і як співця всього життєтворчого.

Після «Дива» виступи П. Загребельного в історичному жанрі стають постійними — існує вже ціла серія його творів про Київську Русь та інші періоди вітчизняної й світової історії: «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983).

Деякі з важливих і щкавих ідей «Дива» письменник поглиблює в «Первомості», розмірковуючи про глибокі коріння патріотичних почуттів, властивих простолюдові, в даному разі смердам, розкритим тут у ряді цікавих і примітних образів, а так само і про «родовід» бездуховного утилітаризму та прагматизму (воєвода Мостовик, «попидло» Стрижак, «підслухайло» Шморгайлик та ін.).

Прикметно, що кожний із історичних романів П. Загребельного містить бодай кілька цікавих, добре розроблених і соціально, й психологічно, змістовних характерів. Це, зокрема, внутрішньо зболена Євпраксія, яка зовсім юною потрапляє в Саксонію як дружина маркграфа і там, серед духовного блуду й бруду, втрачає ціле життя, не втрачає тільки до старості й смерті несхитного потягу до землі «чеберяйчиків», любові до рідного краю. Це Роксолана — Анастасія Лісовська, донька українського священика із Рогатина, яку п'ятнадцятилітньою продали в ясир і яка, потрапивши до гарему турецького султана Сулеймана, стала незабаром його улюбленою жоною, баш-кадуною і «майже сорок років потрясала безмежну Османську імперію і всю Європу».

«Роксолана» — роман історико-психологічний. П. Загребельного передовсім цікавить, як і чому Роксолана, котра, здається, не зробила нічого виняткового чи видатного в історії, «не загубилася і не згубилася в вік титанів» епохи Відродження. Вона зуміла відстояти свою людську й жіночу гідність у суспільстві, де зробити це було практично неможливо. Боротьбу Роксолани і Євпраксії живила пам'ять про рідну землю, вона була тим «порогом», який уберігав їхні особистості, не давав їм бути поглинутими чужорідним оточенням.

Два начала — народне й особистісне, дві сфери — історію і психологію, два крила — людини-державця, творця подій і людини з усім своїм неповторним, сокровенним індивідуальним світом П. Загребельний поєднав в історичному романі «Я, Богдан», що має підзаголовок «Сповідь у славі».

Виразно особистісний, монологічний, психологічний характер роману П. Загребельного мав би поменшувати його «панорамні» можливості. І все ж сам предмет зображення — національно-визвольна війна українського народу — задає творові необхідний масштаб і епічність. При всій полемічній загостреності, підкресленій суб'єктивності (це зумовило і ряд втрат роману, послабило подекуди реалістичну ґрунтовність — назвемо, зокрема, відзначуване критиками перебільшення місця і мотивувальної ролі інтимно-любовних колізій), тут і калейдоскоп виразних людських фізіономій, і глибина проникнення в суть подій і людей, і виразне виявлення національно-історичних прикмет життя народу. Важлива роль у цьому історико-психологічному романі випадає не тільки документальному матеріалу, а й документам фольклорним чи напівфольклорним — народним переказам, думам, пісням, легендам, бувальщинам.

Твори П. Загребельного з минулого, безумовно, відіграли «пожвавлюючу» роль в українському історичному романі 70-х років, вони ніби зруйновували «межові стовпи» між історією і сучасністю, що відчувалося передусім у їхньому моральному пафосі, аналітично-дослідницькому прицілі, полемічності проблем, філософській наснаженості, оригінальних композиційних нововведеннях, вільністю і іронічністю розповіді, різноманітних прийомах вмонтування в розповідь документів (дійсних і вигаданих) тощо.

Інтерес, який П. Загребельний виявив у «Спеці» та «Дні для прийдешнього» до зображення робітничого життя, проявився і в трьох невеликих романах: «З погляду вічності» (1970), «Переходимо до любові» (1971) та «Намилена трава» (1974), об'єднаних спільними героями і передусім — образом молодого трубопрокатника, щирого, схильного до здорового скептицизму, іронічного Дмитра Череди. Не все в трилогії виписане на доброму художньому рівні, на багатьох сторінках відчувається наліт белетризму; в «Намиленій траві» — надмір «викривальної» публіцистики (це — репортаж про перебування героя в США).

Те, що в трилогії «З погляду вічності» ніби розподілялося по окремих романах («виробничому», «психологічно-драматичному», «політичному»), автор, очевидно, прагнув синтезувати, сполучивши «простір і інтимність» (вислів М. Слуцкіса), у романі «Розгін» (Державна премія СРСР, 1980).

Головний герой «Розгону» академік-кібернетик Петро Карналь постає як особистість внутрішньо багата й цікава, що живе інтенсивним духовним життям. Це відчувається, зокрема, і в його роздумах про рідний край з його безмежною розкішшю природи, про історію рідного народу та її духовне значення для формування сучасної особистості. Втім, розкриваючи характер Карналя, автор нарощує велику кількість різних граней, і ця широта спричинює іноді «розпливання» образу. Загальнотипове переважає над індивідуально-особистісним і в зображенні постаті заступника Карналя і його антипода Кучмієнка, пристосуванця й користолюбця. Тут знаходить висвітлення сьогочасний варіант постійно досліджуваної в прозі П. Загребельного проблеми — конфлікт таланту й посередності, людей обдарованих і людей духовно вбогих. Вона постає тим гострішою, що автор трактує Кучмієнка і Карналя як єдність протилежностей («А може, Кучмієнко — це твоя антиособистість... живий докір власній недосконалості?» — запитує себе герой «Розгону») і взагалі не відділяє категорично його риси від рис цілком, здавалося б, позитивних персонажів.

Пожвавлення в другій половині 70-х років на ниві тієї прози, яку називали то «вільною» і «умовною», то «химерною» і «фольклорною», не могло не зачепити і П. Загребельного. Більше того, він виступив тут одним із перших, написавши веселий, іскристий, заснований на бурхливій фантазії і примхливій грі уяви роман «Левине серце» (1978), вдало поєднавши стильові ресурси гумору, зокрема народного, іронії, лірики й публіцистичності, навіть подекуди документалізму.

Як завжди, в романі багато інформації, здебільшого, ясна річ, поданої сміховинно, — від відомостей про Гомерову «Іліаду», козаків Запорозької Січі і до з'ясувань, що таке «українські вареники», або «фуражна корова», або «дисертація»...

У ході цієї весело-іронічної, вільно побудованої розповіді, насиченої влучними афоризмами й репліками, дотепними коментарями, парадоксами й пародіями, словами-новотворами, однак, порушується чимало більших і менших питань — приміром, про безпам'ятність, про НТР і природу, чи про пристрасть до створення комісій («по охороні, по боротьбі, по стримуванню, по освоєнню, по роботі з жінками, по роботі з молоддю, у справах пенсіонерів...») тощо. Бачимо в романі також чимало цікавих персонажів фейлетонного характеру, котрі критика визначила як «називні» (дядько Обеліск, «передовик виробництва» Самусь, який заявляє агрономові: «Моє діло посіяти, а вже зійде чи не зійде, то ваша турбота»).

Продовження «Левиного серця» — роман «Вигнання з раю» (1985) критика сприйняла стриманіше, зауважуючи пряміші, більш лобові й менш «грайливі» художні розв'язання в творі.

П. Загребельний часто виступає з критичними й літературознавчими статтями в пресі, доповідями, промовами й інтерв'ю, виявляючи в них уже відомі з його романів темпераментність, полемічність, гнучкість думки й стилю, ерудованість. Ці виступи письменника зібрані в книжці статей, есе і портретів «Неложними устами» (1981), хоч, звичайно, не все тут рівноцінне й повноцінне. До неї ввійшла й невелика, перейнята непідробним ліризмом повість-дослідження «Кларнети ніжності», присвячена П. Г. Тичині.

І критика та публіцистика, і драматургія (п'єси «Хто за? Хто проти?», «І земля скакала мені навстріч», «Межі спокою»), і передовсім, звичайно, романістика П. Загребельного виявляють індивідуально самобутній письменницький стиль, своєрідний творчий світ. Ми впізнаємо його по гострій проблемності більшості його книжок, полемічності, що завжди виступає як антитеза інерції думки, описовості, в'язкості фрази, по гостро критичній спрямованості проти негативних явищ життя, добре відчутній, крім життєвої, і книжній основі, особливому нахилі до пошуків, експериментів, частому відштовхуванні від звичного й усталеного, іноді сперечання з ним чи й пародіювання.

Бурхливий і спонтанний, нерідко стихійний творчий метод зумовив і відповідний до нього оригінальний стиль: за прозовою манерою П. Загребельного закріпилося визначення вільної, розкутої, а то й «ексцентричної»; серед її інгредієнтів — насиченість розповіді найрізноманітнішою інформацією, парадоксами, коментарями з тою чи іншою емоційною барвою, іронічність тощо.

Певна річ, романістика П. Загребельного не вільна від уже згадуваних елементів белетристичності, полегшеного імпровізаторства, похибок чуття міри й самоконтролю, але справедливо й те, що мистецький неспокій автора, новаторський порив не дають цій рухливій прозі канонізуватися: майже кожний новий роман П. Загребельного ще різкіше окреслює й доводить її оригінальність, заперечує будь-яку застиглість у тематиці, характерології, поетиці.

«Горбачовську перебудову» П. Загребельний зустрів із випередженням, опублікувавши 1984 р. у журналі «Вітчизна» (№ 1—2) роман «Південний комфорт», пройнятий пафосом гострого сатиричного викриття прокурорсько-суддівського корпусу, його закулісного життя, корупції, безпринципності, зловживань, прихованих за демагогією.

Твори П. Загребельного кінця 80-х — початку 90-х, повісті «Неймовірні оповідання» (1987), «В-ван» (1988), «Безслідний Лукас» (1989), «Гола душа» (1992) вирізняються назагал значно похмурішим, менш оптимістичним поглядом на світ, на саму людську істоту: письменник не пом'якшує висновків, не приглушує різкості, коли йдеться про зображення аморального, аномального, відворотного.

Понад 20 романів, своєрідних, цікавих (найновіші — «Тисячолітній Миколай», 1994 p., «Юлія» (1997, «Вітчизна») — такий творчий доробок Павла Загребельного. Не всі з них стали непересічним художнім надбанням української прози, але всі позначені неспокійним, зарядженим на новаторство темпераментом їхнього автора, активно сприймалися читачем, обговорювалися критикою, всі тою чи іншою мірою справляли відчутний — каталізуючий — вплив на літературний процес, поглиблювали український художній пошук.