День сороковий полум’я й погуби догоряє в славі,
день сороковий брат на брата накладає хижу руку.
Війна злочинна, братогубна. Сонце ранене кривавить.
Незламна тисяча обранців здавлює в серцях розпуку,
б’ючись, хтозна, чи не із друзями
недавніми віч-на-віч.
День сороковий без спочину й сну,
в дощі вогненнім зливнім.
Вже голод скручує кишки в сухе мотуззя.
Далі навіть
порепані з гарячки губи вимовляти слів забудуть.
Не шкура вже — кора на пнях, на людських
пнях шорстких із сажі,
зів’ялі язики телепають в устах просохлим листям,
лиш очі, очі сяють молодо, натхненно й променисто.
Задиханий, вривчастий токіт мітральєз
на мить не щухне.
До сонця стіп скривавлених вітри один
по однім ляжуть,
і ніч, мов чорний лев, пробуджена на шанці виє глухо.
Толедо на сімох узгір’ях, на червоній кручі Тахо,
це місто до хреста пустелі цвяхами ста башт прибите.
Земля — червона бляха, місяць в обрій вгруз
найгрубшим цвяхом,
пустиня, мати вітру, від людей бере за проїзд мито.
В мереживі крутих провулків горде місто ювелірень,
де сонце з патини століть застигло аж зелено-сіре,
тепер в трояндах пострілів зміняє ніч у день багровий.
Хащі димів, багаття буре, сірі й бронзові діброви,
трава колюча — ворса на кожухах
скель слизька від крови.
Лежать покошені тіла — рясні джерела
з них булькочуть,
джерела струменів червоних. В перегуках
хрипнуть дула,
в акордах мітральєз повзуть танкети,
жалять оси-кулі,
фонтан піску плює петарда, крові млява,
тьмяна п’янкість,
на гусеницях кручених коліє горбатий тулуб танка.
Пустиня, мов червона ліра, під долонею вітрів
видзвонює покутню псальму, свій пустельний
«Dies ігае»1,
і хор гармат, виригуючи з гирл свій олив’яний спів,
погуби заповідь оповіщає в сторони чотири.
На морі полум’я міцне судно — незламний Альказар
в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах,
зрослих з динаміту,
в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар,
на наших ось очах проходить прямо
з дійсности до міту.
В росі вогненній миє мармурово-кам’яне обличчя,
щоб дати ще одне свідоцтво людській тузі
за величнім.
|
