Вузли доріг затиснуті на горлах сіл.
Знов сняться сни минулі.
Сідають дні, мов птахи, на хатах і
розгортають крила вітру.
Скриплять колиски: «Синку, спи, накрию
сном тебе, мов листям мирту,
лиш не ходи, хлоп’ятко, в ліс, бо вовк тебе у
лісі з’їсть, ой люлі!»
Співає на шляху піхота: «Не стелися по землі, барвінку»
Пан сотник лютий: «Покрутило б язики вам,
покручі прокляті!»
Ударило у мідь дороги, мов у жовтий бубон,
сонце дзвінко,
кийки проміння б’ють червоним верблем
у калюж рудяві лати.
Під спів піхоти сходить вечір. Ще в
розприслім сонці сяє зброя.
Вже ніч. До зір пришпилені кокарди літаків.
Ніхто не будить
розквітлих квіттям снів дитячих, і не бачили,
не знали люди,
коли зоря спинилась над колискою майбутнього героя.
|
|
|
