На три шляхи за лисогори, за високорівню
ворог відступає.
Лежить на білій плахті снігу сонце —
стяг попоротий від куль.
Мов сторожі кордонів пітьми, ждуть
горбатодзьобі круки свого паю,
хоч лижуть ще червоні язики з розжеврених
до краю дул.
Ще металеві горла літаків серед прокльонів
клекоту і гулу
викрикують у світу сторони чотири свій
прощальний спів,
і ллється сніг, мов синій лій, у ззеленілий
та дірявий сонця тулуб
і, мов печать, значить, застигши синім воском
на очах мерців.
Ще з літака, мов із відра, в казан долини ллється
струм вогню густого,
аж вцілений літак, мов птах проколотий,
хитнеться й затремтить.
В станицю до вождя телефонує з поля бою
Янгол перемоги,
з-над звітів, мап і планів постать згорблена
підводиться на мить.
«Тут бойовище, пане генерале, так, це я!» — телефонує
Янгол.
«Мій вірний, любий друже!» —
дзвонить відповідь зворушена вождя.
Стає, у записник історії кладе свій підпис
твердо, креслить дату.
Виходить із квартири й дивиться
на дальній, звечорілий шлях.
|
