Аж колись похилюся в задумі
над рікою життя, що минуло,
та погляну в німім, тихім сумі
на русло, що покрите намулом.
Аж колись, аж за літ, може, сорок,
одиниця лиха, сірий брат,
життьовий струшуватиму порох
із подертих паломницьких шат.
Аж колись, аж за літ, може, сорок,
пересічна, звичайна людина,
ще побачу я правду крізь морок
і відкину геть кий пілігрима.
Прийде Янгол і присуд мечем
на блакитнім напише папері,
прийде смерть і сріблястим ключем
відімкне мені вічності двері.
|
|
|
