Щоденний сірий труд, щоденний сірий біль,
дні так повільно йдуть, мов шлях в вінках топіль,
звичайний простий плач, звичайний простий сміх,
на серце тільки бач, щоб сум його не зміг.
Городець за вікном, в нім Боже деревце,
а місяць, п’яний сном, виходить понад це,
що вічне та без меж і що триває день,
навіщо, серце, ждеш, навіщо ждеш пісень.
А вечір на лице сріблистий сум несе,
жіноча доля — це так ждати, ждати все.
В вікні горить вогонь, його ти не загась,
раптовий стиск долонь, шовковий з казки князь.
О срібносяйний сне, о ноче, ноче, ноче!
Нехай душа засне, вже місяць понад гори виліз.
Та серцеві життя шепоче: пріма апріліс.
|
