Немов візник широкі віжки,
підносить ніч імли сувої.
Підходить хтось до мого ліжка
і стукає над головою.
Буджуся, розкриваю очі,
під віями ще сну останки.
Не розумію, хто морочить,
адже далеко ще до ранку.
Підводжуся, питаю, кличу,
а зуби з жаху дзвонять: — Хто ти? —
І чую холод на обличчю
і осоружний дух мертвоти.
Зриваюся, беру пістолю,
кричу: — Пропадь, розвійся, щезни,
а ні, то кулями проколю! —
Та він, мов хмара, величезний.
І пухне, мов пухир надутий,
аж німо кам’яніє погляд,
щоби останній раз майнути,
і розпливається в непроглядь.
І вже не бачу більш нічого,
і знову ніч така, як кожна.
Лиш темрява, лиш миші шорох,
але заснути вже не можна.
І маю сильну постанову
забути те, що раз проклято,
щоб з-за дверей не вийшов знову
в ніч темну вбитий провокатор.
|
