Рубаєте словами, мов сокирами,
грімкі, могутні виголошуєте фрази як а, б...
але в своє загляньте серце щиро,
чи не оббріхуєте ви самі себе.
Ставляєте сучасний світ під ваших віршів дуло,
говорите: ми вістуни грядучих бур.
О не такими вже вітрами дуло,
о не такі вже тарани вдаряли в мур.
Ви кричите:
за нами б’є столунний тупіт тупо в тротуар,
туман підноситься червоний з поля.
Що ж вам на те:
це блеф, уяви гра, провиддя це пусте,
це Вакханалія розхристаних примар,
не так родилася правдива воля.
Поставлю одначе справу руба,
без алегорії, просто з мосту, без ослон:
коли стає кобила історії дуба
чи ви — її хвостом?
Вибираєте ви порожнечу в милозвучних слів трико,
махаєте поемами довженними, годинними
і декламуєте: кров, крови, кров’ю, в крові, крови.
Я інший покажу закон:
право на щастя людини,
право любити.
|
