«Не пий води на товщ! Йдеш спати — зуби вимий!» —
спадщинна мудрість, мудрість, що не в’яне.
Мальовані квітчасто кубла чесних сімей,
канарка, ліжко, цуцик і стандарт кохання.
В м’якім атласі ночі сплять, мов пні, подружжя,
труна любови — ліжко, кислий хміль, подагра.
Це душі та тіла на терезах байдужних,
а місто вінчане стягами перших заграв.
Кохаються й їдять, жадібно, заздро й товсто,
і парафінову олію ллють в зужиті шлунки,
а сон, мов тепле хутро, гріє тіло повстю,
аж день букетом світла гримне в шиби лунко.
Аж ранок сонця кран відкрутить певно й різко,
розгорне плахти тіней, ночі чорне клоччя;
мов з водогону струмінь, світло ллє на місто
дня течія й у вулиць річищах булькоче.
|
