Скажи мені правду, мій добрий козаче,
Що діяти серцю, як серце болить?
Як важко застогне, як гірко заплаче,
Як дуже без щастя воно защемить?
Як горе, мов терен, всю душу поколе,
Коли одцуралось од тебе усе
І ти, як сухеє перекотиполе,
Не знаєш, куди тебе вітер несе?
«Е, ні, — кажеш мовчки, — скосивши билину,
Хоч ранок і вечір водою полий,
Не зазеленіє; кохай сиротину,
А матері й батька не бачити їй».
Отак і на світі: хто рано почує,
Як серце застогне, як серце здихне,
Той рано й заплаче... А доля шуткує:
Поманить-поманить і геть полине.
А можна ж утерпіть, як яснеє сонце
Блисне, і засяє для миру всього,
І гляне до тебе в убоге віконце?
Осліпнеш, а дивишся все на його.
|
