Як засвітить повний місяць
Ясно над горою,
Щось таке чудне, таємне
Діється зо мною:
Мовби серце хто ворушить,
В небо переносить,
Душа кличе, дає крила,
Геть од землі просить.
Ось і вище сплива місяць,
Притухають зорі...
Він сам собі, як той човен
Без весла у морі.
Ніхто його не проводить,
Ніхто не стріває;
Світлий, ясний, але йому
Дружини немає...
Отак і я на сім світі
Сам-один бідую,
Чи ясний день, чи погода,
Сам собі сумую;
Отак і я: вранці встану —
Вечора бажаю;
Прийде вечір — вже ранку жду, —
Чого? Й сам не знаю!
Без пригоди, без хуртуни,
Ат собі — живеться!
А ще й часом, бува, нишком
Серденько озветься...
Бо дурне та божевільне.
Чи вже б не мовчало:
Бо кохання, далебі, що
Йому не пристало.
Я вже бачив, як рибоньку
Витягнуть з водиці:
Трепечеться, підскакує
Вона на травиці...
А округ і квітки цвітуть,
І сонечко сяє...
Але рибка зараз гине,
Бо води немає!
Бачив я колись весною
Невелику птичку,
Як вона з лози густої
Упала у річку;
Так хороше вода біжить,
Ясно сонце гріє,
Але пташка потонула,
Бо плавать не вміє.
Усе в світі сотворено
Од господа бога,
Усякому назначена
Своя путь-дорога:
Птичка літа, рибка плавле,
Вітерець гне лози;
Кому щастя, так і щастя,
А сльози — так сльози.
Я вже знаю свою долю,
Що мені припала,
Вона ж мене, як мачуха,
Змалку сповивала;
Годувала, як мачуха,
На лиху годину,
Та й прогнала: «Іди собі
Куда хочеш, сину!
Шукай собі чого хочеш,
Хоч і вітра в полі,
Усе знайдеш, кажу тобі,
Та не знайдеш долі!
Коли ж часом задивишся
На краси дівочі
Або вразять у серденько
Тебе карі очі —
Тікай швидше! Та й нічого
Не скажу вже, сину».
Так нащо ж мені і серце
На лиху годину?
А воно не мертве в мене,
Трепечеться в грудях,
Тільки нишком, — все боїться
Говорить при людях.
А в йому вогню багато
Наперекір долі...
Так що ж, згорить, як забуте
Огнище у полі...
А тим часом года пройдуть,
Як всім по закону,
Посивіє ус козацький,
І я прохолону...
І нікому не жаль буде,
Що я нудив світом,
І що повне серце зсохло
Самим пустоцвітом.
|
