Шумлять лози над річкою,
Забіліло в полі,
Метіль мете, буйний вітер
Розходивсь на волі.
Гуля собі, нема йому
На світі зупини,
Гуля собі через гори
Та через долини.
Коли б мені, вітре буйний,
На час твої крила,
Тоді б мене людська воля
Нічим не спинила.
Тільки б вечора дождався,
Заховалось сонце,
Полинув би до милої,
До її віконця.
Через садок перекинувсь
З широкого поля
Та й нахилив край віконця
Високу тополю.
Кликнув милу потихеньку...
Чує — хтось-то кличе,
Та і дума: «Чудний вітер,
Чудні його річі».
Я б усе, що є на серці,
Розказав дівчині,
Розказав би, як на світі
Тяжко сиротині.
Як без неї душа болить,
Мов сльозами плаче,
Як за нею вбивається
Серденько козаче.
Розказав би, як горюю
Цілі дні і ночі,
Коли милій не подивлюсь
У яснії очі.
Може б, вітру послухала
Моя чорноброва,
Може б, вітрові сказала
Хоч ласкаве слово...
А я тоді б, вітре буйний,
Вернув тобі крила,
Коли б знав по щирій правді,
Що думає мила...
Як не любить, тоді б тобі
Оддав я кручину,
А ти б замів, вітре буйний,
Мою домовину.
|
