Як блисне думка, у душі засяє,
Пісня мов рветься з серденька на волю,
Тоді, сердега, весь мир забуває,
Горе важкеє і нещасну долю...
Хочеться жити в ті ясні години,
Мов щось таємне серденько голубить;
Радісно думать і об тій дівчині,
Котру кохаєш, а вона не любить
Що ж то за думка, що за пісня, братця.
З котрою серцю не страшні морози?
З котрою в горі можна засміяться,
А в щастю знати солодкії сльози?
Як вам сказати? Та думка таємна —
На нашій мові ймення їй немає;
Якась хороша, простим людям темна,
А єсгь люди, котрим вона сяє.
Вона дається співакам, панове,
Не тим, що пісні співають чужії,
А тим, що з серцем своїм у розмові
Пісні складають, що аж серце мліє.
Їх небагато у світоньку, люде!
Гірко їм жити, братця, поміж вами.
Бо поки з серця пісню він добуде,
Вже постаріша кількома годами.
Радість велика ту пісню зложити.
Так з нею ж душу полум’я опалить...
Бо треба ж її з ким і розділити, —
Отут співаку горе запечалить!
З ким же ділиться? Хіба ж пісня — гроші
Або худоба? Геть собі з піснями!
Скажіть же, братця, люди ви хороші,
Чи я не правду кажу перед вами?
Усяке бачить, як вода весною
Біжить, шумує, греблю напирає.
Ніхто ж не бачить, що там під водою,
Як вона риє греблю й підмиває.
Отак і радість або горе, братця,
Сперте у серці його, на дні риє,
Як поміж вами ні з ким поділиться
Тому, хто плаче або хто радіє.
Всі ми співаєм, нічого й казати,
Як нам що-небудь душу затривожить;
Є ті години, що хочеш співати,
Але чи всякий пісню собі зложить?
Мале й стареє, усяке співає.
Часом спитають: «Де пісні навчився?»
Тільки ніколи ніхто не спитає:
«Хто ж зложив пісню і де він подівся?»
Отака правда! Співака ж між вами
Часом без шапки у пору осінню
Сам собі, старцем, сліпий, з торбинками,
Ходить, сердега, мовчки попідтинню.
|
