Як ранок осипле квіточки росою,
А між очеретом вітрець подихає,
Прислухайся тільки — чуєш, над водою
Мов щось потаємне голосно співає.
То не соловейки налетіли в лози,
Піднявшись угору, не чайки кигичуть;
А в тій пісні чуєш і радість і сльози,
Мовби твою душу якісь душі кличуть.
А нема нікого... Очерети гнуться,
В зеленім лататті маківки біліють,
Понад маківками метелики в’ються
І скрізь проти сонця ясно голубіють.
І як придивиться, то між маківками
Попід тим легеньким ранішнім туманом
Щось мов виглядає очима-зірками,
Колишеться стиха тонким, гнучким станом.
Оце ж то та думка, що душу тривожить;
Як гляне у серце — мовби рай укине;
Й поки теї пісні співака не зложить,
То поти він світом нудить, поти гине...
|
|
|
