Уже осінь красить листя,
Тополя жовтіє,
Верби, лози опадають,
Берест червоніє.
Скрізь, де глянеш, пусто в полі,
Де-де козак оре, —
І вже птиця в край тепліший
Одліта — за море.
Вже не гріє сонце ясне,
Мовби одцуралось,
Та й небо скрізь, як глянеш,
У туман убралось.
Скучно, правда, та є думка,
Що весною знову
Лист зелений заквітчає
Байрак і діброву.
Все оживе, що пов’яне,
Все помолодіє,
Веселіше сонце гляне
І землю пригріє.
Господь верне чоловіку
Усе утішаться —
Квітки, сонце... його ж весні
Уже не вертаться!..
Не вернуться ж і до мене
Літа молодії:
Що день божий, що час божий
І мій лист жовтіє.
Отак, бува, засумую,
Як серце озветься,
А я його здавлю горем
Та й скажу: «Минеться!»
Бо вже люди не ті стали,
Що були колись-то;
Тепер усе: злото, злото, —
Бажають користі.
Тепер душа, тепер серце
Звелися нінащо:
«Буде добре, аби гроші,
Хоть ти і ледащо».
Здавлю ж горем своє серце
Та й скажу: «Минеться!»
Аж і чую, боже милий,
Як доля сміється.
«Ні, козаче, — вона каже, —
То спершу бувало:
Поки цвів ти як калина,
То й лихо минало.
Тоді і я, твоя доля,
Була молодою,
Була добра, не хотіла
Говорить з тобою.
Тепер — слухай, мій козаче! —
З серцем горе жити.
Як озветься, що й не знаєш,
Куди його діти.
Чи ти бачив, як в колодязь
Упустять відерце?
Воно плава само собі —
Ото твоє серце,
Що в колодязі даремно
Мусить вік дожити.
Воно, може, й води повне,
Так нікому пити.
Отак тепер — скажу правду, —
Як теє відерце,
Ані к селу, ні к городу
Чоловіку серце».
І знов доля засміялась.
Мені сумно стало,
І важке, як ніби камінь,
Щось у душу впало.
«Бог з тобою, моя доле!» —
Кажу їй у вічі, —
Здихну тяжко, гляну вгору,
Перехрещусь тричі.
Та й подумаю, як кажуть
В світі добрі люде:
«Що було вже, те бачили,
Побачим, що буде».
|
