Перекотиполе

Григорій Квітка-Основ’яненко

Сердешний!

Ідеть він так собі, йдеть, поспішаючи додому, щоб радість їм принести, що бог щастя дав, і вже верстов з п’ятдесят зосталося йти до села свого... як зирк: доганя його... хто ж? Денис! Як уздрів його Трохим, так і руки, і ноги опустилися, і у животі похолонуло, серце так і трепечеться, і душа щось недобре почула. Не зійтись з ним не можна: по одній дорозі йдуть. Піти швидше, щоб не нагнав, поки до села, а у селі можна пересидіть день, поки він далеко зайде; так Трохим-бо, стільки пройшовши, вже притомився і як би не поспішав, Денис його нажене, бо він здоровіший і привичний більш ходити.

Бачить Трохим, що нічого робити, подумав: «Що ж? Божа воля! не буду з ним іти, буду собі окроме держатись; буду приставати, не поспішаючи з ним, то він і відв’яжеться від мене».

Йде, йде, як ось Денис і наздогнав його; вдарив по плечам і каже:

— Здоров, товаришу! Не втік від мене?

— Здоров, Денисе! де се ти взявся?

— А ти думав, що Денис вже став бездільником, піде на каторгу, так отсе швидше біжиш додому розказати про мене, що я попався?

— Господь з тобою! Яка мені нужда до тебе? Я й сам жалковав, побачивши тебе у такій нужді.

— Жалковав, ти?

— Далебі, що жалковав. Ні ти мені нічого, ні я тобі ніколи: так чого ж нам? Скажи мені на милость, як ти викрутився?

Тут Денис так глянув на Трохима, що у того усі жижки задрижали і у душі похолонуло. Далі і каже:

— Викрутивсь! Коли ж на мене напрасно сказали. Хіба не бува на чоловіка наговорів?

— Як то без того? Ти ж мене повеселив, що ти не був з ними.

— Хіба ж я злодіяка який, га? — грізно крикнув на нього Денис.

— Та хто про тебе таке дума? Зглянься на бога!

І замовкли обидва, і мовчать, і йдуть укупі.

Геть-геть Денис вп’ять і одізвався до Трохима, та таким страшним голосом, неначе зовсім не він:

— Ти думаєш, що я через твої замки пропав?

— Через які замки?

— Через такі, що думаєш, я нічого і не знаю?

— Бог з тобою! Я тільки чув про сі замки та й забув зараз.

— Забув! Забудеш і справді. — І вп’ять замовкли.

Ідучи так довгенько, переходили через невелике село. Трохим тут мав знакомого і хотів було зайти відпочити. «Не треба сього!» — вже крикнув на нього Денис, а плохенький Трохим і послухав його, боячись, що як він був против нього утроє здоровіший, так щоб не зробив якого худа. Так думав собі Трохим: «Не буду його сердити; буду піддаваться, нехай вередує, аж поки до своїх місць дійду; тоді викручусь від нього».

Перешедши те село, Денис завернув з дороги геть під лісок і Трохима покликав за собою.

— Оттут відпочинемо! — сказав сідаючи Денис під грушу. — Давай, чи є що в тебе, так пообідаємо або пополуднуємо.

— А що в мене є? — сказав Трохим і достав з торбинки хліба, тарані скільки та огірочків.

Денис достав із-за халяви ніж престрашенний. Трохим, як побачив його, так морозом обдало. Денис розпорядкує, мов сам усе придбав: хліба відрізав собі попереду, а далі ткнув шматок і Трохимові. Теж і тарані собі луччої узяв, а дещо і огірків кинув, мов собаці, Трохимові. Сей усе терпить і мовчить та дума: «Донеси мене тільки, господи, додому. Цур тобі і зо всім! знати тебе не хочу».

— Знаєш що, пане брате? — наївшись, став казати Денис. — Цур йому удень йти! Будемо удень віддихати: бач, як душно! Ніччю більш пройдемо і дальше станемо. Як отсе відпочинемо, а вечерком зорею та холодком ніччю мотнемось, так ми післязавтра і дома будемо. Лягай та спочивай, поки до вечора.

Лягли хлопці. Заснули добре. Над захід сонце; прокинулись, пополудновали — і усе-таки Трохимові харчі — і пішли.

— У тебе, бачу, і нема нічого для дороги? — спитав Трохим.

— А де я у чорта що озьму! Коли що й заробив було чого трохи, так ізтряс, у тім анахтемськім острозі сидівши; а заробити більш ти не дав. А було б і на твою долю; гадки б не мав!

— Ти мені, Денисе, навдивовижу. Чи такий же ти був у нас у селі? Се ти, ходивши по усім усюдам, набрався такого духу.

— Цить, мовчи, не твоє діло!

І замовкли, і йдуть.

Через скільки там пройшовши, вже Денис вп’ять і обізвався:

— А що, товаришу! поперед усього жінці розкажеш, а там і до голови підеш і по усьому селу будеш проповідовати, як Денис Лискотун хотів лавку обікрасти, і як ти остеріг хазяїна, і як Дениса з острога під калавуром водили к допросу?

— Ні, Денисе! Не знаєш ти мене. Се страшне діло, щоб про кого таке розказовати. Нехай тебе бог у сім делі простить, а ти покаєшся і покинеш скверне таке діло. Що ж, спіткнувся та й схаменувся. А розказовати не моє діло. Не тільки жінці, я й сам молю бога, щоб я забув про се, бо, кажу, ти покаєшся.

— Аякже? Вістиме діло, що покаюсь. Так і почну молебні наньмати. Так грошей-бо нема — не добувся; хіба ти мені даси. А що, Трохиме, скажи по правді, багато тобі хазяїн дав за те, що ти про замки йому об’явив?

— Та не я ж то об’являв, він сам дознався.

— Та як собі там знаєш, а вже, вірно, дав таки що-небудь.

— Дав награжденія, відпускаючи, цілкових з пару.

— Та заробітних. Так скільки несеш додому?

— Хто його зна! — казав Трохим, а сам так і труситься, боїться, бо ніч, їх двоє, і Денис здоровіший його. — Я таки гаразд і не лічив, зложив та й пішов.

— Мабуть, багато, що ніколи було й перелічити. Чи поділишся ж зо мною?

— Щоб то як?

— Так, як діляться, пополам. Чи, може, усі віддаси? От сполать би парень був, якби усі віддав!

— Що се ти, Денисе, говориш? — ледве вже промовив Трохим, бачачи, до чого вже діло доходить.

— Та ну, цур тобі із твоїми грішми, що, мабуть, у тебе їх до сина, що так злякався! Ти ще й се розкажеш, що я дорогою мав тебе обідрати!

— Та зділай милость, не думай так про мене, Денисе! Я тобі казав, що нікому не скажу, і побожусь усім, і заприсягну.

— Ану побожись!

І Трохим почав божитися так, що аж страшно було слухати.

— А заприсягни! — каже Денис і подав йому жменю землі. — З’їж отсю усю!

Трохим, як з щирим серцем, не боячись нічого і думаючи-таки, щоб нікому ні слова не розказати, з’їв жменю землі, усе потроху ковтаючи.

— Ну так, тепер товариш. Тепер певен і я.

Оттак-то Денис усе заїдався з Трохимом. Чого-небудь то й прив’яжеться. Трохим же як був собі плохіший, то й усе подавався, і таки не без того, що й боявся його, щоб чого не зробив йому худого.

Так ішли ніч, ранком скільки пройшли, тут сонечко ще не дуже і піднялося, а вже стало кріпко пекти, то вони звернули у лісок та й полягали спочивати.

Як піднялося сонечко, що то вже жарило! Ні вітер не дихне, і ніщо не колишеться, так так, що ледве дихати можна. Наші хлопці хоч і заснули було, так не можна ніяк і улежати. Як припече сонце, так місця не знайдуть. На взліссі сонце є, жарить; так вони зайдуть у гущину, так там ще й гірш: нівідкіль прохолоди ніякої, тільки що зверху палить, і малесенький вітрець не проходить. Знайшли воду, не відіп’ються; тяжко вже їм і дихати. Викопають кожен собі ямку; приляже туди, то трохи йому і легше, можна холодом трошки дихнути. Зогріються і тут, переходять на друге місце, та так виморились, так знемоглись, що не здужають і поворохнутися. Цілісінький день ні хмариночки ж то!

Аж ось уже к вечеру жара затихла трохи, товариші наші піднялись, здихнули слободніш, поїли було і пішли.

— Як не полінуємося, — каже Трохим, — то світом і дома будемо. Від сього ліску до нашого села тільки двадцять верстов.

— І велія милость, що будемо, — сказав Денис, — тільки не відставай, ти усе пристаєш. Поспішай!

От як ідуть і верстов сім учистили з полудня — стала показуватися мов стіна чорна; далі від неї стали відділятись, мов клубки, густії хмари з золотими від сонця кругами. Клуби в’ються, докупи збираються, і стіна усе вищенько підбирається. Сонечко за тучу сховалось зарані, і птиця стала збиратись і чогось жде на себе. Самчики ззивають самочок і як можна спішать, у кого є діточки, так до них; а котрі собі гулящі, так полетіли ховатись. Дедалі, дедалі усе стиха, ні травка не колишеться, усе чогось жде великого, страшного. Далі стало і гуготіти далеко-далеко, мов клекоче море, або гуде великий вітер здалеку, або сила велика людей наїжджа, що ще здалеку земля під кіньми стугонить. Блискавка одна тільки і показується, а сонечко зовсім зайшло; хмари спустились, так і не видно нічого.

— А що будемо робити, — став казати Денис, — як ми підемо? Скоро зовсім буде темно. Страшно без дороги йти.