Мертвецький великдень

Григорій Квітка-Основ’яненко

— Яка тобі шапка? — відозвались до нього вп’ять мерці. — Роби своє діло; бач, вже нерано!

— Те-те-те-те! Тепер догадавсь! — шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши уси, та й каже їм: — Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів пожартовать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший?

— Нема нікого старшого, ми тут усі рівні; минулось панство! — загули мерці.

— Так хто ж зна, скільки є тут вас щотом? — питав Нечипір.

— Діли без щоту. Тогді побачимо, як кому не стане.

— Цур дурня, та масла грудка! — гукнув вже на них Нечипір, усе поглядаючи на зорі, — Як вас кат розбере: інший, може, по дві долі хвататиметь на мою голову. Без щоту не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. — Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними і не вважа, як і той, громади.

— Та доки сього буде? — загули вп’ять мерці. — Не буде тобі щоту, лічи сам.

— Лиха матері вам! — каже Нечипір. — Лічи; коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. — Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів».

— Е! Та ти бо ще й торгуєшся? — зашипіла громада — Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!

— А щоб ви виздихали! — розсердившись, налаяв їх Нечипір. — Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі по купам: старі до старих, молоді до молодих; діди особе, і баби особе, тож і парубки, і дівчата...

— А парубкам з дівчатами сідати? — питав один парубок, вискаливши зуби.

— Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть! — прикрикнув на парубоцтво грізно. — Сідай окроме і дівчата окроме.

— О бодай тебе розсудило! — зашипіли усі дівчата.

Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись; та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки звичайніш були, ті нарізно посідали; а що молодиці, дівчата та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались, та вигадування, неначе колись їм було на вечорницях; та так, що скільки старі, та й сам отець Микита, їх не зупиняли, так нічого і не зроблять; а наш Нечипір їх і не боронить. «Нехай-нехай!» — дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли.

Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть: «Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила... давай і нам, дядьку, вареника; а як не даси, залискочемо у смерть...»

— А зась, циганчата! — крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою. — Чіп відсіля! ви не сього приходу. Пожалуй, є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені; та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане...

— Зовсім! Обділяй мерщій! — заклекотіла мерцівська громада, посідавши й утихомирившись.

— Добре, коли зовсім! — відозвавсь до них і Нечипір, ще таки поглядівши на зорі. — Ви зовсім, от і я скоро зовсім. — От і став попід ногами на снігу ськати, та й знайшов скіпочку; виковиряв нею того піввареника, показує їм і каже: «Нате ж, люди добрі! та знайте мою добрість. Глядіте ж, їжте не спішачи, щоб котрий ще не подавивсь; то ще мені біда буде: приїде суд з лікарем вас свидітельствовати, та ще скажуть, що я вас отруїв, та прикинуть пеню, що й копою не відбудеш. Нате ж!» Та й став розщипувати вареник і каже: «Отеє одному, отеє другому, отеє третьому...» Кукуріку! заспівав півень... Шарасть! Розсипались наші мертвеці, і кістки забряжчали, неначе хто мішок п’ятаків висипав!..

Дивиться Нечипір: нема ні отця Микити, ні пана дяка, ні старих, ні молодих, ні дівчат, ні парубків... зостались самі гроби на кладовищі, як і учора були.

— Цур палічча! — закричав Нечипір, сеє бачачи. Се ж він знарошне їх до третіх півнів і манив, бо чув від старих людей, що тільки самі чортяки від першого півня щезають; а що відьми, мертвеці, упирі, вовкулаки і усяка нечисть шляються до других, а інші і до третіх півнів. От він тільки їх і дожидав.

— Фіть, фіть! — подивившись по усім усюдам, чи не зоставсь котрий на сім світі, Нечипір посвистав та й каже: — А що? наїлись вареників? не здивуйте. Мусили мене занапастить, тепер натщесерце спочивайте; та вже більш мене не заманите... Що ж мені тепер робити? Піти додому, жінка не повірить, що їй буду розказовати, та ще й попіб’є, думаючи, що, може, я де по шинкам ходив. До церков, поки живі попи задзвонять, ще не швидко; ляжу тут спати та й спатиму; задзвонять, я тут і є. — От собі приліг на горбику, якраз біля хвіртки, куди народ у цвиитар йде, згорнувсь та й захріп собі гарненько.

Спав-спав, аж ось чує, що його сіпають і таскають то сюди, то туди. От йому і здається, що се його мерці рвуть на шматки, та спросоння давай якомога кричати: «кукуріку» та «кукуріку!», щоб мерці щезли від нього та порозсипались, думаючи, що то півень кричить. Далі чує, що круг нього люди возяться та регочуться, і хоч його й дьоргають, та не рвуть на шматки, а ще й говорять: «Нечипоре!.. Устань... устань!» От він очима — луп! аж — зирк! перед ним піп... та вже не отець Микита, а отець Павло, живий піп, і дяк, пан Степан, і усі люди, скільки їх тут ні бачить, усе живі люди, і сусіди, і приятелі його; а тут і писар з ратуші, з котрим він учора добре заговляв.

Устав наш сердека, і очі продира, і чухається, і не зна, що йому казати, що його і піп і уся громада лають, і п’яницею узивають, і що цілу ніч шлявся, та так, де припало, там і валяється.

— Але, п’яниця! — далі, надумавшись, каже їм Нечипір. — Тут не п’яниця, а ось мені яке привиденіє було. Ось слухайте лишень, і ви, паніотче, і ви, люди добрі. — От і почав їм усе розказовати: як був учора п’яний, як додому прийшов, як заснув і як пішов до вутрені, і що тут з ним було, і як мерці хотіли його розірвати за вареник, і як півень заспівав, і як вони пропали, і як він тут заснув...

— Та не слухайте його, п’яниці! — загомонів на нього панотець, бачачи, що увесь народ около нього обступив і, пороззявлявши роти, слухають його; та і ще каже: — Не слухайте, се він перепивсь та сп’яну химери погнав.

— Та які тут, паніотче, чесніотче, химери; іменно так було, як я кажу. Ось відімкніте лишень церкву, то й знайдете там мою шапку. Вона там; мертвеці не дали мені її і узяти; я ж кажу, що вона там. Я не лазив пак у вікно, щоб її знарошне там положити. Та й лучче роздивітесь по церкві, чи нема якої шкоди...

От і відімкнули церкву, ввійшли; аж справді, де казав Нечипір, що положив шапку, там вона й є; по церкві усе було справно і не можна було примітити, щоб мертвеці уночі тут були.

Що то дивовалися усі люди про те, що розказував Нечипір! А найбільш отся шапка, хоч кому, так навдивовижу була: як пак таки вона б зайшла у церкву, якби не він її заніс? а як би він її заніс, якби церква не відчинена була? а хто ж її уночі відчинив і хто дзвонив? От і стало буть, що се мертвеці так порались. Так і старі люди говорять, що було колись, у якімсь-то селі якомусь-то чоловікові такеє ж привиденіє, що думав на вутреню прийти, аж прийшов... мертвеці служать собі по-своєму та у піст справляють великдень. Та воно ж так і є: у нас піст, а в них великдень. Та, отже, і Нечипорові казали, що кажуть, коли ж їм його і справляти, як не тогді, як церква і дзвони гуляють, а люди після пущання смертельно п’яні... «Так, так і є, так і є!» — закінчала ув один голос уся громада.

От як так промеж собою люди толковалися, а вже не хто, як старі баби, та таки й молодиці, аж ось і обізвавсь один чоловік і каже: — Та Нечипір учора увесьденпчки п’яний ходив без шапки; і я його питав, де він пропив шапку, так каже, іще як був ранком у службі, так у церкві забув, спішачи з приятелем до пана дяка на розгрішеніє».

— Та і я бачив, — казав ще один чоловік, — як він її учора у службі клав і як пішов без шапки, і сміявсь з нього. Се йому, п’яному, приснилася така нісенітниця...

— А, се йому приснилося... Се він сп’яну химери погнав!.. — загула вп’ять громада, що як який чоловік скаже слово, то вона, не розчухаючи, що і для чого, зараз і кричить «так-таки, так, так!» і у всякім ділі так.

— Еге! мабуть, що химери! мабуть, що приснилося! Ні, сьому таки правда. — Так казала мені стара Куцайка, розказуючи свою повість, та й божилася, що сьому, каже, іменно правда була. — А мені, — каже, — розказувала про се покійна ковалиха Оксана, а вона чула від Явдохи, дядини старої Потапихи, що була опісля за Денисом Буцем. Так тут, каже, нігде дітись: правда та й правда, що, було прийшов Нечипір на мертвецький великдень.

Оттак-то! От до чого ся горілочка доводить, що йому такеє привиденіє було, що крий боже і усякого християнина. Цур же їй, тій горілці. Пити її можна, та не напиватись; чарку, другу у кунпанії, а не так вже, як Нечипір, що й худобу попропивав, і звівся нінащо та ще й душі троха було не занапастив. Ей, бережіться, хлопці, не удавайтеся у теє п’янство!