Сердешна Оксана

Григорій Квітка-Основ’яненко

— Та тільки послухай його, що він скаже, — усе своє товкла Мелашка і щодень усе об сім толковала.

Перш Оксана і руками й ногами: «Не хочу й не хочу. Я бачу, що я швидко вмру; задля чого ж він мені? Нехай здоров живе та других піддурює». Далі, слухаючи Мелашки, стала вже казати: «Не хочу його бачити, бо й мені жалко». Далі каже: «Я б і пішла, а як же він вп’ять прийметься за своє?» Тут же, як забожилася і заприсяглася Мелашка, що він і не дума нічим досаждати, а тільки хоч би побачитись, хоч на часинку, то Оксана й сказала: «Піду, коли мати пустить».

От і пішла.

Не з біса ж лукавий і копитан! Аж заплакав, як вздрів Оксану, і тільки що голубив її та кріпко пильно просив, щоб вона ні об чім не журилася, одужувала б швидше, і що він має таке гарне щось сказати, що їх щастя усіх буде.

Оксана, як дуже кріпко любила копитана, то й повірила йому, і, бачачись з ним частісінько, не думала про нього, щоб він ішов на погибель її. Знай приходить до Мелашки, що в бога день, бачиться з копитаном; а далі він її довів до того, що чим до Мелашки ходити далеко, стали вони жоден вечір зіходитись під вербою, біля Веклиної хати.

Мабуть, що підглядів Петро про сі їх сходьбища, а вже не чув ні від кого, бо ніхто її ніколи не бачив під вербою, як вони зіходились. Хіба, може, тільки Петро як-небудь підуздрів їх, бо пильно слідив за Оксаною і коли й бачив, то вже нікому ні єловечка не сказав, бо був парень чесний, душу добру мав і берігся, щоб кого зайняти або словом осудити. Як то там було, ми не знаємо, а тільки раз надвечір прийшов він до Векли вп’ять за тим же словом.

— Як дочка хоче, — відвіт дала Векла, — так нехай і буде. Якби по мені, так я б її сьогодні віддала. Та я не така мати, силувати не буду. Кажи, доню, як знаєш.

Думала Оксана, думала; щипала той рукав у сорочки довгенько, аж нитки повидьоргувала, і через силу намірилась сказати: «Семеновичу! бачу я, що ви мене дуже любите... дякую вам за те, що ви маєте мене щасливою зробити... ні з ким не буде мені такого щастя, як з вами... та підождіть ще...» Далі зглянула на бога, перехрестилась і каже: «От вам хрест святий! Коли до покрови... не вмру або що-небудь... тогді, мамо, як знаєте, так і робіть».

Здвигнув Петро плечима, покивав головою, та сказавши: «Глядіть, щоб тогді вже не пізно було», — махнув рукою та й пішов з хати.

— Що се за річ така? — думавши довго Векла і дивлячись на дочку, спитала її.

— А хто його зна, мамо, що се він сказав. Може, що-небудь до себе: або у дорогу піде, або другу дівку знайде, так ми щоб не жалковали...

— Оксано, Оксано, гляди!..

Вже Оксана і на шиї у матері, вже й обняла, і виціловує її. «Чи можна, щоб твоя Оксана та довела тебе хоч сльозинку об своїй долі спустити? Я тебе радуватиму, я щастя і тобі принесу. Ніколи не заплачеш через мене, не здихнеш об мені... бо й мені лучче оттут зараз перед тобою на сім столі лягти, чим погубити себе, та не тільки погубити — і славу пустити на себе». Та се сказавши, стриб-стриб з хати до копитана, що вже дожидав її під вербою.

— Що ж, мій орлику, що з сього нашого женихання буде? До мене Петро пристає; мати швидко присилує, а дівчата чули від салдатів, що ви швидко підете від нас у поход... — Так казала Оксана, сидячи у копитана на колінках, обнявши його одною рукою, а другу він держав. — Коли ти підеш, а мене тут покинеш... почуєш... про мене...

— А от що буде, — сказав копитан, — ми збираємося у поход, я з тобою звінчаюсь і тебе озьму з собою.

І стали вони любитись, і скільки раз не зіходились, уперше ще копитан сказав, що озьме її за себе.

Що ж Оксана? Руками сплеснула, затрусилася уся... і ледве промовила: «І сьому ж правда?.. Скажи ж мені, як перед богом!»

— Як перед богом, кажу тобі, моя Оксаночко, що так воно є. Я давно узяв би тебе, та бумага на наше вінчання не прийшла ще з полку. Я думав, як вона прийде, не кажучи нічого, узяти тебе за руку та й повести до церкви...

— Так я ж матері об сім скажу...

— Ні, моя Оксаночко, ще не час їй об сім казати. Я думаю ось як: ні словечка їй не кажучи, ми звінчаємося, і прийдемо до матері, і принесемо їй і шовкових платьїв, і платків, і хусток, і золотих очіпків, і усього, що звичайно для панеї, бо й вона стане панею, як буде копитанська теща. А що тебе вже виряджу, так...

— Мені нічого не треба, — кинувшись йому на шию, стала його виціловувати та приговорювати, — тільки б мені у сії чорнії оченьки дивитися та їх ціловати, і сі щочечки, і сі губочки.

Так довго женихавшись і порадившись зовсім, щоб у неділю їм вінчатись і тогді вже матері об’явити, розійшлись собі. Оксана біжить додому і землі під собою не чує... Копитан, котрого вона так любить, озьме її, вона буде панею, мати буде у розкоші, у багатстві жити... «Чи є така щаслива, як я?» — думає Оксана, убігши у хату... і досадно їй, що мати вже лягла спати, як се й частенько бувало, що не діждеться дочки, та й ляже; а тепер Оксані досадно, що нікого їй пестовати та ніжити, бо сама не тямить з радості.

Неділенька недалеко — треба б Оксані збиратись заміж; та чого їй збиратися? Хоч одежа, хоч сорочки, вже їй сього не треба, вже в неї усе панське буде... і рушники ж, і подарки, в них усе не по-нашому... так дума наша сердешна Оксана і ні об чім не дума, коли б тільки швидше неділенька прийшла.

У суботоньку увечері, тільки зійшлись під вербою, копитан і каже Оксані:

— Знаєш що, душко? Завтра уранці ми йдемо у поход...

— А як же се? — аж скрикнула Оксана, злякавшись.

— Але! Не бійся нічого. Моя бумага у полковника. Я завтра відведу салдатів до нього, озьму бумагу та й явлюсь тут ік вечеру. Гляди, дожидай мене, не заходи де далеко. І матері ні півсловечка не кажи... Що за гарну спідницю я їй справив! люстринову, і юпку парчеву... Що вже на усю губу пані буде...

Вже коли Оксана чула, що матері її буде гаразд, тут вже вона ні об чім більш не думала, і хоч що їй скажи, усе зробить і у всім послуха. Тут стала споминати, як мати здивується, як зрадується... «Коли б у нашій церкві вінчатись, щоб і дівчата подивились, як я панею наряджуся!..»

Чого то вже тут копитан не брехав? Чого не вигадував, щоб тільки одурити нашу Оксану! А вона, сердешна, як рибонька на удочку, так сама й кидається, і чіпляється.

Хоч тільки і до завтрього розходились вони, та Оксані щось дуже на серці жалко було... Усе б вона плакала і сама не зна чого... «Та се, мабуть, від того, що я заміж йду, що маю покинути і своє село, і свою хату, і скриню?.. Нехай хто хоче забира; я вже панею буду, піду у поход... Яково то ще мені на панстві буде?» Та й сплакнула.

Ранком у неділю проводили салдатів з села, як довг велить. Копитан верхи, кланявся і прощався з стариками, і туди поклонився, де жінки і дівчата стояли і Оксана з ними; поклонився та й покрився конем, аж скільки видно! Тут чогось підійшов Петро до тії купи, де Оксана стояла та, розговорюючи з подругами, реготалась... Петро подививсь на неї, здвигнув плечима та й пішов собі.

— От так ти, мамо, зроби, як наша Явдоха Горшковозівна! — сказала веселенько Оксана, вернувшись до матері.

— А що там таке вона зробила? — питала мати, кришачи локшину.

— Помандрувала за салдатами.

— Йо?

— Далебі! Та ще середу дня. Усі бачили, а вона ув обозі ховається. Демко її сміявся, так ще й язик йому висолопила.

— Що ж мати?

— Голосить, не що.

— І не вмерла від туги та від сорому людського?

— Аж жалко на неї дивитись, як то плаче. Зосталася на старості як перст! У! Якби я піймала отту бузувірку, я б їй голову відтяла, щоб не кидала матері та не робила стида на усе село.

Так їм сеє чудно було, що увесьденички усе говорили об Явдосі і об її бідній матері. Оксана нікуди з хати не виходить, хоч мати і посила її до подруг. «Не хочу, мамо. Мені і з тобою весело». Тільки сонечко повернуло, вже вона й вигляда копитана, а його нема. Вже й надвечір — нема. Сонечко зайшло — копитана нема. Оксана у сльози... «Що ж? — каже. — Хоч і обманув, та не посміявся... Коли не вмру з журби, то зможу забути його. На собі усе лихо перетерплю, а вже нікому не скажу».

Так сидить на завалині і світом нудить, а вже й смеркло. Як ось копитан хап її за руку... «Пойдьом, Оксано, вінчатись». У Оксани так серце й захолонуло... «Піду ж я до матері!» — каже.

— Не можна, Оксано. Опісля прийдемо.

— А благословитись?

— Вона після нас поблагословить. Ходім, душко, Швидше, піп дожида.

Не пішла Оксана, а він її повів...

— Куди ж ви йдете? Адже онде церква, а се вже з села...

— Не можна, душко; я полковий, так треба, щоб нас вінчав полковий піп...

— Так де се?..

— Ген у тім селі, де полк ночує, п’ятнадцять верстов відсіля.

— Так що ж отсе? — вже не йде, а копитан тащить її; і в неї руки й ноги одубіли.

— Отто, що треба швидше поспішати. І піп дожида, і гості на весілля зібралися... Скоріш йди, осьде й бричка моя. Поїдемо.

— А мати?.. Ох, вернуся я та скажу...

— Та куди ти будеш вертатись? Вона вже далеко, а осьде й бричка. Швиденько сідай, ми зараз до неї вернемося...

— А не обманюєш ти мене?

Тут копитан і почав божитися й заприсягатися, що усьому правда і що тільки полковий піп їх звінча, так і вернуться до матері і озьмуть її з собою... Та се кажучи, зовсім нечувственну Оксану упхнув у бричку, сів сам, крикнув: «Пашол!», і помчались коні як стріла!..

Оксана навзрид плаче, а копитан її уговоряє і усе їй приставля, як от-от приїдуть, звінчаються і вернуться до матері...

Незабаром і добігли. Копитан увів Оксану в свою кватирю ні живу ні мертву... так і впала на постіль та слізьми обливається!..

Копитан зараз і крикнув: «Горбунов! Біжи скажи батюшці, щоб ішов вінчать скоріше!»

— Слушаю, ваше благородіє! — крикнув салдат і побіг.

— Дайте нам чаю! — гукнув копитан. — Напийсь, душко, чаю; ти зовсім зомліла, впадеш під вінцем.

— Я його зроду не пила і не хочу! Відвезіть мене до матері.

— Треба випити хоч трошки, привикай. Тепер будеш панею, треба усякий день пити. На хоч ложечку, коли любиш мене.

Нічого Оксані робить, узяла ложечку, — солодке, горло промочила, що дуже запеклось у неї... «На ще ложечку!» — ще ложечку прийняла. «Хлисни з чашки, хоч трошки», — хлиснула і удруге, і утретє, і уп’яте... і випила усю чашку.

Трошки полежавши, піднялась, вже й веселенька; не відмагається від другої... очиці посоловіли... защебетала наша Оксана! Знай розказує, як вона нарядиться під вінець, як прийде до матері, як та здивується, зрадується... а тут сама третю чашку, сама узяла і, випивши, вже сидить у копитана на колінах і сама собі весільних пісеньок приспівує... далі щось забормотала і голову похилила.

Напилась Оксана панського чаю! Будеш, сердешна, тямити — і повік оскоми не збудеш!..