Наталка Полтавка (скорочено)

Іван Котляревський

Наталка. Мені здається, для того, щоб завести хазяйство і сімейство; жити люб'язно і дружно; бути вірними до смерті і помагати одно другому. А пан, которий жениться на простій дівці, чи буде її вірно любити? Чи буде їй щирим другом до смерті? Йому в голові і буде все роїтися, що він її виручив із бідності, вивів в люди і що вона йому не рівня; буде на неї дивитися з презирством і обходитися з неповагою, і у пана така жінка буде гірше наймички... буде крепачкою.

Терпилиха. От так вона всякий раз і занесе, та й справляйся з нею. Коли на те пішло, то я скажу: якби не годованець наш Петро, то й Наталка була б як шовкова.

Выборный. Петро? Де ж він? А скілько років, як він пропада?

Терпилиха. Уже років трохи не з чотири.

Выборный. І Наталка так обезглузділа, що любить запропастившогося Петра? І Наталка, кажеш ти, добра дитина, коли бачить рідну свою при старості, в убожестві, всякий час з заплаканими очима і туж-туж умираючу од голодної смерті, — не зжалиться над матір'ю? А ради кого? Ради пройдисвіта, ланця, що, може, де в острозі сидить, може, умер або в москалі завербовався!..

Выборный.

	Ей, Наталко, не дрочися! (2)

Терпилиха.

	Та пожалій рідной,
	Мене, старой, бідной,
	Схаменися!

Наталка.

	Не плач, мамо, не журися! (2)

Выборный.

	Забудь Петра-ланця,
	Пройдоху-поганця, —
	Покорися!

Терпилиха.

	Будь же, дочко, мні послушна!

Наталка.

	Тобі покоряюсь,
	На все соглашаюсь
	Прямодушно.

Все трое.

	Де згода в сімействі, де мир і тишина,
	Щасливі там люди, блаженна сторона.
	Їх Бог благословляєть,
	Добро їм посилаєть
	І з ними вік живеть.

Терпилиха. Дочко моя! Голубко моя! Пригорнись до мого серця, покорность твоя жизні і здоров'я мені придаєть. За твою повагу і любов до мене Бог тебе не оставить, моє дитятко!

Наталка. Мамо, мамо! Все для тебе стерплю, все для тебе зроблю, і коли мені Бог поможеть осушити твої сльози, то я найщасливійша буду на світі, тілько...

Виборний. А все-таки "тілько"! Вже куда не кинь, то клин. Викинь лиш дур з голови; удар лихом об землю, — мовчи та диш!

Терпилиха. Так, дочко моя! Коли тобі що і наверзеться на ум, то подумай, для кого і для чого виходиш за возного замуж.

Наталка. Так я сказала уже, що все для тебе зроблю, тілько щоб не спішили з весіллям.

Выборный. А нащо ж і одкладовать в довгий ящик; адже ми не судді.

Терпилиха. Та треба ж таки прибраться к весіллю: хоть рушники і єсть готові, так іще дечого треба.

Выборный. Аби рушники були, а за прибори на весілля не турбуйтеся: наш возний — чоловік, не взяв його кат — на свій кошт таке бундючне весілля уджигне, що ну! Послухайте ж сюда: сього дня зробимо сватання, і ви подавайте рушники, а там уже умовитеся собі з паном женихом і за весілля. Прощайте! Гляди ж, Наталко, не зґедзайся, як старости прийдуть! Пам'ятуй, що ти обіщала матері. Прощайте, прощайте!

Терпилиха. Прощайте, пане виборний. Спасеть вас Бог за вашу приязнь. (Уходит вместе с виборним.) [...]

Петро (выходит на сцену и, не видя Миколы, поет).

Сонце низенько,
Вечір близенько,
Спішу до тебе,
Лечу до тебе,
Моє серденько!

Ти обіщалась
Мене вік любити,
Ні з ким не знаться
І всіх цураться,
А для мене жити.

Серденько моє,
Колись ми обоє
Любились вірно,
Чесно, примірно
І жили в покої.

Ой, як я прийду,
Тебе не застану,
Згорну я рученьки,
Згорну я білії
Та й нежив стану...

Микола (в сторону). Се не із нашого села і вовся мені незнакомий.

Петро (в сторону). Яке се село? Воно мені не в приміту.

Микола (подходя к Петру). Здоров, пане брате! Ти, здається, нетутешній.

Петро. Ні, пане брате.

Микола. Відкіль же ти?

Петро. Я?.. (С улыбкою.) Не знаю, як би тобі і сказати — відкіль хочеш...

Микола. Та уже ж ти не забув хоть того міста, де родився?

Петро. О, запевне не забув, бо і вовся не знаю.

Микола. Та що ж ти за чоловік?

Петро. Як бачиш: бурлака на світі; тиняюсь од села до села, а тепер іду в Полтаву.

Микола. Може, у тебе родичі єсть в Полтаві або знакомі?

Петро. Нема у мене ні родичів, ні знакомих. Які будуть знакомі або родичі у сироти?

Микола. Так ти, бачу, такий, як і я — безприютний.

Петро. Нема у мене ні кола, ні двора: весь тут.

Микола. О братику (берет Петра за руку). Знаю я добре, як тяжко бути сиротою і не мати містечка, де б голову приклонити.

Петро. Правда твоя, брате; но я, благодареніє Богу, до сього часу прожив так на світі, що ніхто нічим мене не уразить. Не знаю, чи моя одинакова доля з тобою, чи од того, що і ти чесний парубок, серце моє до тебе склоняється, як до рідного брата. Будь моїм приятелем...

Возний і виборний зустрічають на вулиці Миколу і розповідають йому про заручини возного і Наталки. Незабаром про це довідується також Петро. Він просить Миколу влаштувати йому побачення з дівчиною. Зустрівшися з Наталкою, Петро радить їй змиритися з долею, але вона рішуче відмовляється від не любого їй возного.

Выборный. Що ви тут так довго роздабарюєте?

Возный. О чем ви — теє-то як його — бесідуєте?

Терпилиха (увидя Петра). Ох, мені лихо!

Наталка. Чого ви лякаєтесь, мамо? Се Петро.

Терпилиха. Свят, свят, свят! Відкіль він взявся? Се мара!

Петро. Ні, се не мара, а се я — Петро, і тілом, і душею.

Возный (к выборному). Що се за Петро?

Выборный. Се, мабуть, той, що я вам говорив, Наталчин любезний, пройдисвіт, ланець.