... І натовпом розтерзана Гіпатія,
і Ґалілей, осміяний не раз,
якась звичайна людяна симпатія,
а не канони поєднали нас.
І просто сум. І просто вечоріє.
Ти розплітаєш мислі і косу.
А ти, Склодовська, змучена Маріє,
бувало й так, що не бувало й су?
Ти схуд, Джордано. Одіспався б трохи.
Ти ж був дитя, вони вважали — тигр.
Ти все віддав для людства, для епохи.
Чи ти хоч, хлопче, налюбитись встиг?
А ти, Домбровський, ти почав курити?
Ти так і вмер, Тарасе, в самоті?
Тебе ще різні викличуть спірити.
Пошли їх к чорту, бо це саме ті.
Це ті. Ті самі. Саме ті, которі
тебе вбивали. В тому весь і сміх —
перпетуум мобіле історії:
мої убивці — правнуки твоїх.
Худенький Гус... Вони його зв’язали,
їм не відсохли руки по плече.
А ти — блюзнір, подвижнику Везалій?
Тобі досадно? Це тебе пече?
А ти забудь. Страждати — некрасиво.
Будь оптимістом, он як наш Тарас.
Десь міцно спали прогресивні сили,
не врятували жодного із вас.
|
