Отут жили древляни і древлянки.
Віки минули, як єдиний схлип.
Медове сонце вигріли дуплянки
у жовтих лапах сутозлотих лип. (...)
Замшілих сосон таємничі капища.
Димлять росою срібні спориші.
Ідуть волхви у стуманілих каптурах.
Ліси правічні, госпіталь душі! (...)
Тут я живу. Світаю дні за днями.
Мовчу. Дивлюсь. Записую пісні.
Синета-ліс з обвугленими пнями
в сутемряві пугутькає мені.
Лляний дідок пряде усмішку вусами,
цвіте ромен кружчатими обрусами,
і поки не горгуснули громи, —
сплять оксамитно у корчах соми.
Вночі в садах тут світять груші бери.
А молодик зійшов — оторопів,
бо, перш ніж виплисти під місяцем на берег,
русалки дивляться в дзеркальних коропів...
|
|
|
