Буває мить якогось потрясіння:
побачиш світ, як вперше у житті.
Звичайна хмара, сіра і осіння,
пропише раптом барви золоті.
Стоїш, як стогін, під склепінням казки.
Душа прозріє всесвітом очей.
Кричить гілля. З облич спадають маски.
Зі всього світить суть усіх речей.
І до віків благенька приналежність
переростає в сяйво голубе.
Прямим проломом пам’яті в безмежність
уже аж звідти згадуєш себе.
|
|
|
