Стриптизи осені,
і дріж святого Вітта,
і самотканий дощ, і сонця лиш на чверть.
І вже дотлів цвітастий ситець літа,
оцим полям набираний на смерть.
Душа полів, ти пам’ятаєш стерні?
Оцю печаль, покинутість оцю?
Останній пензель літньої майстерні —
тополя зронить краплю багрецю.
Змарніє день, зіщуляться берези,
замре коріння в сизій мерзлоті...
Убоге поле, ми з тобою Крези,
десь наше зерно — гори золоті.
|
|
|
