Весна, дівчисько в ластовинні,
ще не ціловане в уста,
світанки жовті, аж левині,
хорал, проспіваний з листа
такими щиглями, канарками,
перепелиними капелками,
дзвенить лісними закамарками,
цвіте рясними закапелками!
Цвіте акація, акація —
на хмарі біла аплікація —
мого дитинства експлікація —
і просто так — цвіте акація!
Тепер дітей годуй не кетями.
— Дівча, а кинь-но і мені! —
Ряхтять акацій білі кетяги
в прудкій дитячій пелені.
Весна збиває шумовиння
у пелюсткове ескімо, —
а що ж ми винні, що ж ми винні,
що вже акацій не їмо?!
О, як їх їлося — як ласощі!
З росою, сонцем і стеблом.
Як смачно плямкалось, як лазилось
по верховіттях над селом!
О, як їх їлося, вминалося,
хрумтілося із мокрих жмень!
А щось таке в житті миналося,
миналося із дня у день...
Тепер куштую цвіт з галузки —
струшу росу... зломлю стебло...
Дивлюсь, щоб там якої кузки,
якої кузки не було.
|
