Малює степ мені твоє обличчя.
Він весь, як ти — свобода і жага.
Він любить нас, і згадує, і кличе,
і Чорний Шлях у простір запряга.
Там віє вітер, він за бандуриста,
вже років триста і сто раз по триста.
Вечірнє сонце надхиляє глек.
Стовпи, як амфори на плечах,
несуть натомлених лелек.
Зоря зорі присвічує каганчик.
Потроху траса стихне і замре.
На скіфську бабу дивиться тушканчик
і хто вона, ніяк не розбере.
|
|
|
