На руїнах грецького театру
гріється, маленька і вертка,
ящірка, яку ще Івашкевич
бачив хтозна скільки літ тому.
Певно, то була її пра-пращурка.
Час ішов і думав не про них.
Все та ж сама і та ж сама ящірка
гріється на сходах кам'яних.
Ні трави, ні дерева, ні кущика.
Ані вранці Божої роси.
Лиш театру грецького акустика
оббива об скелі голоси.
Сон богів, Сицілія, Тринакрія,
що живе у вимірі сторіч, —
ящірка та сама чи однакова —
це для неї несуттєва річ.
Але нам, чий термін наче міна,
що під кожним рветься і гримить, —
Сіракузи, Етна, Таорміна,
подаруйте Вічність хоч на мить!
Пані Етна піднімає келих,
повний магми й чорного вина,
і питає, — де той Івашкевич,
що про неї вірші написав?
А його давно уже немає.
Вже він Лету перейшов убрід.
Лиш на сходах ящірка дрімає,
що її ще бачив Евріпід.
|
