— Їсти! Йому хотілося їсти, як молодому двадцятилітньому хлопцю, і се його радісно хвилювало. Як все заворушиться у домі, коли почують, що він голоден! Як заахає жінка, його стара дбайлива Соня, заметушиться Савка, і всі будуть дивитись йому в рот. Він так рідко апетит має... Але Савка не йшов з докладом. Аркадій Петрович одсунув шухляду комоди і вийняв звідти акуратно зложену блузу, вовняну, сіру, а lа Толстой. Приємно тремтячи освіженим тілом, просуваючи руки в рукави, він почував себе демократом, другом народу, який не має чого боятись. За той час, як він покинув своє міністерство та осівсь на селі, мужики його полюбили. Аякже! Він хрестив і вінчав, дарував спаш, уділяв ради, його кликали «татком»! Він з приємністю думав про се і разом думав, що на обід будуть сьогодні молоді печериці, які Палажка несла уранці в приполі з горбду. І саме тоді Савка виставив в двері дві білих у рукавичках руки і ознайомив покірно, що подали обідать. Аркадій Петрович, широкий у своїй блузі, як дзвін, вступив у столову. Зараз загриміли кріселка, і схилились над ним, цілуючи, руки — з одного боку Антоша, його лисіючий син, а з другого — дочка, білява Ліда, двадцятип'ятилітня вдовиця. Вони ще не бачились нині: Антоша недавно приїхав з фільварку, а Ліда до полудня спала. Софія Петрівна — Соня — в свіжім літнім капоті, уже тримала в руці срібний ополоник. Перед нею парував борщ. Стіл був накритий на дев'ять персон. Аркадій Петрович опустився в широке крісло на чолі столу і похляпав рукою по сусіднім крісельці. — Мишка! Сюди!.. Фокстер'єр подивився на нього каправим оком, скочив на крісло і сів на свій обрубаний хвостик. — Де ж Жан? Покличте Жана... — звернувся до всіх і ні до кого зокрема Аркадій Петрович. Але якраз одхилилися двері, і сліпий Жан, брат жінчин, адмірал у одставці, ввійшов під руку з своїм «міноносцем», як він кликав лакея. Високий, міцний, неначе грот-мачта, погано поголений, Жан щупав грубою палкою поміст і ледве згинав коліна, застиглий і негнучкий в своїй сліпоті. Його довго і з шумом садовили на місце, а «міноносець» став ззаду за кріслом. — Добридень, Жане! — привітався з свого почесного місця Аркадій Петрович. — Що снилось? Всі усміхнулись на той щоденний жарт, а Жан охоче, наче нічого не сталось, почав оповідати, встромивши більма кудись в стіну, через стіл. Хазяйка чекала, щоб подали печеню. — Тепер дійсність дивніша за сни! — стиснула вона плечима і подивилась кудись на стелю. А Антоша і підхопив: — Що правда, то правда. Таке діється навкруги, що не знаєш, чим і скінчиться. Вчора кажуть, землі барона Клейнберга мужики заорали. Вийшли з плугами на поле цілим селом і прогнали баронових орачів. — Як! Вже забрали? — Ф'ю-ю! — свиснув Антоша. — Нема вже в барона маєтку, та й сам утік... Страх, що діється всюди, а тут ще ви, татку, з своїм лібералізмом. — Ах, ах! — зітхнула хазяйка дому. — Ну, нам не доведеться тікати, — засміявся Аркадій Петрович. — Нас не зачеплять. Правда, Мишко, нам нічого з тобою не буде? Правда, собако? — Він лоскотав їй морду, а вона розкривала рожеву пащу, брала злегка його палець у зуби і крутила обрубком хвоста. — Я своїх думок не маю потреби таїти... — Він вийняв палець і тримав на одшибі. — Ну, от. Мужики мають право на землю. Не ми обробляємо землю, а вони. Ну, от. Я і кажу се оддавна... — Аркадій!... Laissez donc... le domestique ecoute!..1 Софія Петрівна з жаху заговорила басом. Однак се нітрохи не помогло. — Бо ти б, серце, вічно панувати хотіла. Доволі. Попанувала і годі. Треба ж і другим. Не бійсь, всеї землі не одберуть, лишать трохи і нам... так, десятин з п'ять... Я на старість за баштанника буду. Надіну широкий бриль, запущу бороду аж по пояс. Я буду садити, ти вибирати, а Антоша возити у місто... Ха-ха!.. — Він ще жартує! Софія Петрівна сердито обвела оком цілу родину і чотирьох собак, що сиділи за столом, але співчував їй тільки Антоша. На знак протесту він налив собі чарку горілки, вихилив зразу і, одкинувшись в кріслі, заклав руки в кишені своїх офіцерських штанів. Жан спокійно жував печеню під захистом «міноносця», Савка робив таку міну, наче його в хаті не було, а Ліда розтягнула уста і перегнулась до батька. — Я була певна, що-о... Але Антоша не дав їй скінчити. — Жартувать добре в родині, а нащо ж тато проповідує се мужикам. Вони настроєні так, що щохвилини чогось чекаєш... — Я не жартую. Пора одкинути забобони. Як хочеш їсти — працюй, моє серце. Ну, от. Він був веселий, розвивав далі свій план і з побільшеним апетитом накладав на тарілку цілу купу салати, не помічаючи навіть, що бідна забута Мишка, не спускаючи з нього очей, безперестанку облизує морду та крутить хвостом. — Ліда в своїй чудесній сукенці, що так їй до лиця, щоранку буде виганяти корову, а вечорами доїти, підкасавши подолок... Ха-ха!.. — Щодо мене, то я... — От і прекрасно... ...Мишка кинулась до дверей і, підгорнувши під себе куценький хвостик, заллялась дзвіночком. — Хто там? Подивись, Савка. Савка вернувся і ознайомив, що прийшли мужики. — А! Мужики... Клич їх сюди. — Аркадій, може б ти перше скінчив обідать. Вони почекають. Аркадій Петрович нізащо не хотів... Він вже скінчив. Мужики увійшли і купою стали біля порога. Був межи ними і Бондаришин, що гроші узяв, а не виїхав нині на панове сіно. — А що скажете, люди? Люди мовчки тупались на однім місці, білі, як вівці, в своїх полотнянках, і дивились на блискучий посудою стіл, за яким засідали пани і собаки. — За яким ділом прийшли? Рудий Панас кліпнув оком на сивого Марка, а той штовхнув ліктем Івана. Іван же думав, що найкраще скаже кум Бондаришин, і всі у згоді заморгали на нього. Бондаришин не смів вийти з тісної купи і звідти вклонився ласкавому пану. — Прийшли до пана погомоніти за землю. — Я дуже радий. За яку землю? Бондаришин замовк і озирнувся на кума. Тоді Іван поміг: — За панську, прошу ласкавого пана... — Що тепер, значить, такі часи настали... — додав Марко. — Та й пан самі нам казали... — не витерпів Панас. А Бондаришин уже закінчив: — От громада і присудила... Будемо одбирати землю од пана... — Що? Аркадій Петрович несподівано крикнув. Він встав з-за столу і наблизився до них з серветкою у руці. 1 Залиш, прислуга слухає. |